ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ

СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ

всеукраїнська громадська організація

Лише сакура на згадку, або По чому сьогодні національна безпека?
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
PIKostiuk 6 серпня 1914 року в Австро-Угорщині з добровольців було створено легіон Українських січових стрільців. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.
Легіон був, по суті, єдиною українською національною військовою частиною тих часів, як у військах Російської імперії, так і у військах Австро-Угорської імперії. Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський, в подальшому полковник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР. 1 листопада 2002р. його прах урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова поруч з бойовими побратимами - на Меморіалі УГА. Тут же, на Личакові, похована, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, хорунжа УСС О.Степанів-командир стрілецької чоти, яка відзначилась у боях за Маківку. А на Янівському кладовищі поруч з січовими стрільцями та вояками УГА спочиває Командувач УГА генерал-четар Мирон Тарнавський.
У Верховній Раді України 20.03.2013р. зареєстровано проект Постанови про відзначення 100-річчя створення легіону Українських січових стрільців, та саме у 2014 році Львів перестане бути військовим центром України. У цьому році припинять у обласному центрі своє існування Захiдне оперативне командування та Повітряне командування "Захід." Відповідно до нової військової доктрини Україна отримала два нові оперативні командування (ОК). При Радянському Союзі на території України було три військові округи. Нові ОК були створені згідно з Указом Президента України про затвердження військово-адміністративного поділу держави, підписаним 2 вересня 2013 р. Після переходу Міністерства оборони України на нову систему управління Збройними Силами, штаби оперативних командувань перемістяться зі Львова і Одеси в Дніпропетровськ і Рівне. Новим ОК будуть підпорядковані командування армійськими корпусами, окремими з'єднаннями і частинами Повітряних Сил, які знаходяться на їх території . Чи треба розуміти, що виходячи з цього, при формуванні нових ОК використовувався принцип поділу, у майбутньому, території України на Лівобережну і Правобережну?
Уперше за декілька століть Львiв втрачає свій статус військово-адміністративного центру, набутого ще за часів Австрії. Десятиліттями удосконалювався урядовий i спецiальний зв'язок, необхідний для таких значущих органів військового управління.Враховано було і географічне положення міста, і те, що Львів - це і крупний транспортний вузол. Перенесення цих вiйськових центрів -великi затрати для держави.
До прикладу, щоб перемістити ОК, необхідні великі фінансові витрати для створення оперативного обладнання та систем зв'язку на нових місцях. Це може розтягнутися на кілька років, а за цей час може постраждати якість бойової підготовки та особового складу. Львів і Одеса десятиліттями напрацьовували систему управління об'єднаннями військ у своєму окрузі, тепер це потрібно перемістити в інші міста. Тільки на впровадження однієї системи зв'язку знадобиться десятки тисяч кілометрів.
Небезпечними є і радикальні зміни у найчутливішій для військового організму сфері – системі управління, тим більш у час геополітичних зрушень. Недостатня обґрунтованість і поспішність заходів (за умов, коли стара система буде зруйнована, а нова ще не створена) може призвести до втрати керованості Збройними Силами та нераціонального використання вкрай обмежених ресурсів, що виділяються з державного бюджету.Такі плани – пошук спрощених підходів до вирішення складних завдань. Можна стверджувати, що поставлені цілі будуть досягнуті лише частково, а назагал від таких «реформ» можна очікувати більше шкоди, аніж користі.
Серед сьогоднішнього українськго керівництва домінує думка, що в середньостроковій перспективі воєнна агресія проти України малоймоіймовірна. Ряд експертів, оцінюючи геополітичні та геоекономічні зрушення в сучасному світі,приходять до висновку, що глобальний воєнний конфлікт можливий вже в цьому десятиріччі. Порушено стратегічний баланс сил, який склався після розпаду СРСР. Домінуванню США все активніше почали опонувати, зокрема, Китай, Індія, Росія, Бразилія. Центр економічної могутності все більше зміщується із Заходу на Схід та Південний Схід. Вже на офіційному рівні прозвучали заяви щодо можливості використання ядерної зброї, а також про вихід із міжнародних домовленостей у сфері обмеження і скорочення озброєнь.
Проблема реформування збройних сил є актуальною для більшості країн Європи і США, з різниця лише в потужності їхніх економік. З економічних міркувань скорочується чисельність ЗС, але вона компенсується ефективнішим сучасним озброєнням, що дозволяє зберегти або і збільшити їхній бойовий потенціал. Країни НАТО також компенсують скорочення збройних сил збільшенням потенціалу колективного захисту. Раніше, при проведенні скорочення, враховувався стратегічний курс України стосовно інтеграції в НАТО. Заплановане в попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалось перспективою приєднання України до системи колективної оборони – Організації Північно-Атлантичного Договору. Після обрання Президентом Віктора Януковича у 2010 році влада відмовилася від курсу на вступ до НАТО і проголосила позаблоковість держави. Однак цей статус, який вимагає готовності відбити потенційну агресію з будь-якого боку, передбачає велику чисельність армії, а значить фінансування на її утримання. Задекларовано масштабне скорочення Збройних Сил України. Очікується, що чисельність ЗСУ до 2017 року скоротиться до 122 тисяч осіб з нинішніх 180 тисяч.
З такими реформами Збройні сили перестануть бути реальною мілітарною потугою. Внутрішні війська МВС нині налічують 33,3 тис. військовослужбовців, Прикордонна державна служба — 50 тис., міліція — 240,2 тис., СБУ — 41,75 тис. Разом — майже 450 тисяч осіб. Проти приблизно 122 тисяч військовиків ЗСУ після усіх скорочень. Схоже, нинішня влада боїться армії, в якій українські юнаки вчаться володіти зброєю, залишаючись частиною народу. Висновок напрошується сам: Україну перетворюють на поліцейську державу. У жовтні 2013 року Президент підписав указ про останній призов та перехід на формування Збройних Сил на контрактних засадах. Набір на строкову службу збережеться лише у внутрішніх військах(?). Це їх зараз вивели до майданів України на допомогу "Беркуту".
Якщо б була реальна зацікавленість обороноздатністю України, то дещо по іншому виглядала б Державна програма комплексного реформування і розвитку ЗС на період до 2017 року. Наразі все зводяться до того, що паралельно зі скороченням Збройних сил, продаватимуть військове майно й містечка із землями за цінами, нижчими за ринкові. Інших цілей не проглядається. Збройні Сили перейшли у стадію самоліквідації. У нас давно йде роззброєння Збройних Сил, що тим самим деморалізує їх особовий склад. Влада не зацікавлена в тому, що не дає прибутку. Нинішній міністр оборони заявив , що Міністерство планує продати майна, військової техніки, озброєння майже на суму 9-ти мільярдів гривень. Фактично, армію готують до великого розпродажу. Розглянемо, наприклад, нашу регіональну ситуацію. Керівництво ЗахОК дислоковане на Батуринській, 2. Будівель такого проекту є лише дві — у Львові та Грузії. У Грузії розмістили Міністерство оборони. Ці будівлі характерні тим, що тут воєдино(в одному місці) зведені система зв’язку, система захисту, система інформації. Отже наступною складовою імітації реформування ЗСУ(а насправді механічного скорочення війська позаблокової держави) є продаж добротних об'єктів. На прикладі Львова: вивільнені будівлі ( така цінна львівська нерухомість) на Батуринській-2, Лисенка -12, де дислоковані Західне ОК та Пвк "Захід" за серйозні гроші(невідоме їх подальше призначення, але можна догадатись) підуть у продаж. А дальше піде у продаж, раз військ у Львові немає, і будинок офіцерів у центрі міста(це колишній Народний дім, збудований на добровільні пожертви українців, а у листопаді 1918 року - місце дислокації Секретаріату Військових справ).
Аналізуючи процеси, що відбуваються у Збройних Силах, уже незабаром постане питання, а навіщо Львівщині Академія Сухопутних військ ім. П.Сагайдачного? У березні 2013р. на пропозицію ректора Національного технічного університету"Харківський політехнічний інститут", було прийнято рішення щодо переміщення підготовки військових фахівців за деякими напрямками зі Львова до Харкова. Реалізація цього рішення, фактично спричинить знищення єдиного у Західному регіоні видового навчального закладу Сухопутних військ Україн. До речі Яворівський полігон віддали під опіку Академії Сухопутних військ ім. П.Сагайдачного. Але може постати незабаром і питання, а навіщо Львівщині такий великий полігон? Яворівський полігон був створений в 1940 році на базі колишнього військового полігону Війська Польського. Під час розширення полігону звідси були примусово депортовані мешканці сіл, які знаходились на цій території, зникло з лиця землі більш ніж 170 сіл та хуторів, 12 церков та каплиць, 2 костели, 14 кладовищ, сотні культурних та історичних пам'яток. Виселення мешканців з земель, які було відведено для розширення полігону, проводилось в Південну Бессарабію (сучасний південь Одеської області) та прилеглі території. Яворівський полігон є одним з двох в Україні (разом з Широколанівським), доступних для проведення міжнародних військових навчань
В рамках ліквідації ЗахОК, зникне і єдиний в Україні РХБЗ-полк, розташований у місті Самборі. РХБЗ — війська радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Зокрема особовий склад цієї військової частини брав участь у міжнародних операціях у Кувейті й Іраку, ліквідовував аварію в Ожидові, допомагав при снігових заметах минулої зими-весни. (ЗМІ поширили інформацію про переведення у Самбір виправної колонії для дорослих?).
Процеси реформуванням Збройних Сил проходять приховано.Ніхто не подає ніякого обгрунтування. Чому оперативне командування, яке багато років було у Львові, має тепер функціонувати у Рівному ?Аргумент про віддаленість від кордонів у наш час серйозно не сприймається.Скільки це коштує — невідомо. Жодних офіційних сум на таке перенесення Міністерство оборони не оголошує(не один десяток мільйонів гривень-це точно).Тобто при майже 45 тисячах безквартирних –гроші на вітер.Але ж і в Рівному треба все облаштувати. Помешкання у Рівному новоприбулим наразі не надаватимуть. Переважна бiльшiсть офiцерiв переселятися зi Львова не бажають. Тобто зі збройних сил випадає велика кількість досвідчених фахівців.. Непродумане скорочення особового складу крім чергового вихолощення офіцерського корпусу, зазвичай його кращих представників, створить ще і додаткове навантаження на бюджет. Зокрема у Польщi вiйськово-адмiнiстративна реформа зазнала гострої критики, а в Нiмеччинi, де вона вiдбулась ранiше, поступово вiдмовляються вiд нововведень iз централiзацiєю.
І ще декілька фактів для прихильників переміщення ОК зі Львова до Рівного.У Національній доповіді про стан техногенної та природної безпеки в Україні у 2012році ( 3.9.Загрози терористичного характеру.-С.196.) зазначено, що до об'єктів техносфери що мають найвищий ступінь небезпеки і можуть стати метою терористичних груп відносяться,зокрема, Рівненська (м.Кузнецовськ) та Хмельницька (м.Нетішин) атомні електростанції ( [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.mns.gov.ua/files/prognoz/report/2012/3_9_2012.pdf ). Відстань між містом Нетішин та містом Рівне напряму - 42 км; відстань автошляхами - 57 км. Окрім цього, у м.Рівне є ВАТ "Рівнеазот", яке є диверсійно-уразливим. Чому такі чинники залишились поза увагою реформаторів?
Отже на що спрямована ліквідація Західного оперативного командування і Повітряного командування "Захід" у Львові?
На зміцнення обороздатності країни? Ні.
На покращення оперативного управління військами? Ні.
На посилення соціального захисту військовослужбовців? Ні.
Вся ідея полягає в тому, як отримати за вивільнені об'єкти (а можливо і замовлення на будівництво нових) мільйони доларів і заникати їх в "закромах своєй Родіни", прикладів маємо предостатнньо.
Але можливо є інші приховані причини такого розвитку подій? Загальновідомо, що важливою складовою побудови військової потуги є національне військово-патріотичне виховання. Процес цього виховання має бути безперервним i базуватись на засадах політики національної пам’яті, відповідати викликам, які постають перед Україною на даному історичному етапі, прищеплюючи любов до Батьківщини на прикладах героїчного військового служіння Україні.
Кілька фактів, які свідчать про советизацію сьогодні ЗСУ.
Звертає на себе увагу спільне святкування Дня флоту України та Дня ВМФ Росії, зміна святкування дня ВДВ (високомобільних десантних військ) за ініціативою Д.Саламатіна-колишнього МО святкують в Україні в один день з російськими ВДВ(воздушно-десантными войсками) .Напевно випадково?! 3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ. Він затверджений Указом Президента 27 жовтня 1999 року на знак видатних заслуг саперів, ветеранів та воїнів-інженерів України.В цей день, 3 листопада 1941року, в Києві було підірвано Успенський собор Києво-Печерської лаври. Більшість дослідників вважає це справою радянських саперів. У 2014р.минає 500 років з часу перемоги у битві під Оршею . Переможне військо очолював український князь Костянтин Острозький, некоронований володар Руси-України.Він був похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. В 2006 році керівництвом Академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного у Львові було прийнято рішення відзначати день видового військового навчального закладу Сухопутних військ-14 жовтня, але вже у 2013році це ж керівництво
вирішило що це має бути 18 листопада? Хотілося б почути, а що за цим стоїть?
26 липня 2013р. у Яворівському гарнізоні відбулося святкування 95-ї річниці із дня створення 24 окремої механізованої Самаро-Ульянівської, Бердичівської, Залізної, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапору, орденів Суворова та Богдана Хмельницького бригади імені князя( а чому не короля? ) Данила Галицького 13 армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України. З цієї нагоди відкрили пам’ятний знак першому командиру дивізії Гайну Гаю (Бжишкяну), який об’єднав бойові загони самарських та симбірських робітників у Сенгілєєвсько-Ставропольське угруповання. Саме на базі цього угруповання було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту.У складі ударної групи 12-ї армії дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти польсько-українських військ , з боями дійшла майже до Львова. Для тих, хто забув-спадкоємцем СССРє РФ, а відповідно і ЗС РФ є спадкоємцями ЗС СССР. А в 2013р.минає 760р. з часу його коронації короля Данила I Романовича та 775р. з часу його переможної битви під Дорогичином. Та чогось не чути про святкування цих цих дат у бригаді.Так що святкуємо,панове генерали? Невже за 22 роки нічого не чули і не читали про Українську Залізну дивізію.Під назвою «Залізна» була відома дивізія армії УНР, що прославилась своєю боєздатністю, за яку саме й отримала свою почесну назву «Залізної» дивізії. Командир дивізії полковник Олександр Удовиченко(з 5.10. 1920р.-генерал-хорунжий).Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки (УНР), який розпочався на початку червня 1919 року і проходив впродовж трьох (Другої українсько-більшовицької 1918-1919, українсько-білогвардійської 1919 та польсько-радянської 1920 р.) війн, припадає на найбільш трагічніший у ХХ столітті період збройної боротьби українського народу за власну державну незалежність. Мужність і звитяга, трагедія і героїзм українських генералів, старшин та вояків славетної 3-ї Залізної стрілецької дивізії викликали заслужене захоплення і повагу серед сучасників, адже їх супротивниками були військові формування, очолювані відомими воєначальниками того часу – командиром південної групи військ 12-ї радянської армії Й. Якіром, начальником 17-ї Кавказької червоної кавалерійської дивізії Г. Котовським, командиром 54-го ім. Леніна радянського стрілецького полку та ватажком одеських бандитів Мишкою Япончиком (М. Вінницьким), білогвардійським генералом М. Голіциним.
Останній бій 3-я Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 р. 8-м гармат 3-ї артилерійської бригади випустили по ворогу останні снаряди і о 18-й годині українські вояки залишили рідний берег. Після переходу за Збруч на польську територію Армія УНР була роззброєна, а її особовий склад був інтернований у таборах. Вояки 3-ї Залізної дивізії до 1924 р. перебували у таборі Каліш на Познанщині.
Невелика частина колишніх вояків Залізної дивізії восени 1921 р. у в складі українських військ взяли участьу Другому зимовому поході. Під час останнього бою з червоними під Малими Миньками смертю героя загинув поручник 3-ї гарматної бригади Дем’ян Сікорський, який «кинув під себе гранату, щоб не датися у руки ворога» .Серед 359-ти і розстріляних більшовиками під Базаром українських вояків знайшли собі вічний спокій і 17-ть старшин та козаків легендарної З-ї дивізії.
3-я Залізна дивізія була елітним військовим формуванням часів Директорії Української Народної Республіки. Зокрема, на посаді командира куреня Залізної дивізії проходив службу Олександр Петлюра – молодший брат Головного отамана та Степан Скрипник(майбутній Патріарх УАПЦ Мстислав). Патріарх УАПЦ Мстислав протягом багатьох років зберігав священну реліквію – бойовий прапор 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР. 24 серпня 1992 р. в урочистій обстановці він передав її 1-му полку Національної гвардії України. Сьогодні цей прапор знаходиться у Національному військово-історичному музеї в Києві.
І що твориться у голові 19-річного вояка-галичанина коли йому розповідають про "нашогоо героя"-першого начальника Симбірсько-Ульянівської "Залізної дивізії" , яка в 1920році воювала проти польсько-українських військ і "визволяла" Луцьк, Сокаль іт.п., а "Залізна дивізія" УНР виборюючи незалежну Україну, вела бойові дії і на теренах Галичини,зокрема, в районі Стрия.
Що ми маємо йому відповісти шановні, панове генерали? Що ми "єдіний народ"? Чи нарешті ПРАВДУ…
Вочевидь, що процес реформування на теренах Галичини має політичну складову і це зазделегідь спланована акція для пониження і приниження ролі Галичини за її вклад у будівництво української держави та її Збройних Сил, а також зменшення впливу вільнолюбних настроїв нашого краю на військовослужбовців. Згадаймо, що Повітряне командування "Захід", ініціювало присвоєння почесного найменування імені Петра Франка 7 бригаді тактичної авіації , 540 зенітному ракетному Львівському полку Повітряного командування "Захід" Повітряних Сил ЗС України ім'я Івана Виговського-переможця в битві під Конотопом, не зреалізована ініціатива щодо присвоєння одній із військових частин почесного імені Олени Степанів. Але залишиться у Львові у Стрийському парку алея сакури, яку посадили на честь воїнів-авіаторів Української Галицької Армії офіцери Повітряного командування «Захід». Перші військові капелани і перші каплички у військових частинах ЗСУ –це теж у Західному ОК та ПвК" Захід". На Маківці в серпні 1999 року був відкритий Меморіал-некрополь січових стрільців. Західне ОК і ПвК" Захід" надавали всебічну допомогу при його створенні.
Президія Зборів офіцерів управління Повітряного командування "Захід" зверталась до Львівської міської ради з пропозицією встановлення пам'ятної дошки на будівлі військової частини А0780 по вул. Лисенка, 12, де у листопаді 1918 році був сформований 1-й Галицький полк ім. Князя Льва Української Галицької Армії, стрільці якого проявили мужність і героїзм у боях за Українську Соборну державу. Там же в листопаді 1918р. почав свою службу в УГА і Петро Франко, який в подальшому створював і розбудував авіацію УГА. Участь у національно-патріотичних заходах на теренах Галичини справляла вплив на рівень національної самосвідомості військовиків.
Скидається на те, що йдеться про роззброєння не надто лояльної до нинішньої влади Галичини. Львів — великий адміністративний, політичний, культурний, проте більше не військовий центр. Статус Львова як військового центру значно понижує вплив міста та регіону на рівні держави і справлятиме вплив на власне позиціювання. За останні десятиліття Львів залишився без великої промисловості, а отже — без впливу на економіку. Зараз місто Лева позбавлять статусу військового центру. Що далі? Зникнення області як такої , про що вже поговорюють. Скидається на те, що це спланована акція для приниження ролі цього краю за вільнолюбні настрої .

Згадаймо 2000р. коли виникло питання про ліквідацію Національної гвардії України( одне з об'єднань мало свій центр управління у Львові)? Вочевидь, ця структура не відповідала завданням влади того часу, а також була конкурентом іншим силовим структурам. І зрештою комусь дуже кортіло догодити"старшому братові". Адже там такої структури не було. Та і назва Національна цим «українським реформаторам" теж не дуже подобалась, Таким чином, перша збройна структура, створена після проголошення незалежності України в 1991 році, яка акумулювала національний військовий досвід, не отримала розвитку. Очевидно, що тодішнє керівництво та політична еліта не усвідомлювали значення військової потуги в державотворенні та не мали достатньої налаштованості на реалізацію національних інтересів. Хіба нинішні процеси "реформування" ЗСУ це не повторення помилок чи свідомого нищення?
На сьогодні, влада не виконала програмних обіцянок перед армією щодо всебічного забезпечення. Президент не виконав програмних обіцянок перед народом щодо цивілізаційного розвитку., що ставить під сумнів майбутнє наших дітей. Віддання і виконання злочинного наказу щодо брутального розгону Євромайдану 30 листопада сколихнуло українців і неукраїнців у всьому світі . Офіцери присягали українському народові та клялись стояти на сторожі його свободи і незалежності України. СОУ звертає увагу на право не виконувати явно злочинні накази, що передбачено ст. 60 Конституції України. Вона чітко регламентує: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.» Виконуючи свої службові обов’язки , ніхто не повинен посягати на життя та здоров'я громадян своєї держави. Спілчани висловили свою "беззастережну підтримку" українцям, які відстоюють власні права та стратегіче майбутнє нашої держави.
Та за перебігом політичних подій зменшилась увага суспільства до інтенсивного реформування Збройних Сил України. Наполеон називав армію "Великою німою", тому що їй належало тільки безмовно виконувати накази і розпорядження. Та сьогодні не можна мовчати.
Нашою мрією у 1991 році було-створити модерні професійні національні збройні сили. Ми вірили, що так незабаром і буде…Ця наша мрія могла вже здійснитися за роки незалежної української держави. Але її перетворили на мрію всього нашого життя.
Спілка офіцерів України на ХХII позачерговому з’їзді ВГО СОУ(13.12.2013р.) ухвалила Ухвалу, в якій проаналізувавши хід реформи Збройних сил України до 2017 року, вимагає її зупинити та провести з цього питання парламентські слухання.

Петро КОСТЮК,
полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України.

ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ ОФІЦЕРІВ НЕ ЧУЮТЬ З ЧАСІВ МИНУЛОЇ ВЛАДИ.
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
ПОРЯТУНОК АРМІЇ – ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА
Віталій ЛАЗОРКІН, полковник
«Із ста солдатів бойову підготовку проходять лише чотири. Решта 96 ходять строєм, читають конспекти і дивляться на техніку, яка навіть не виходить з парку».
Анатолій Гриценко, екс-міністр оборони, голова комітету ВР України
з питань нацбезпеки і оборони (жовтень 2009 року)

Шеф-редактор журналу «Універсум» Олег Романчук, член Спілки офіцерів України, написав гостру і актуальну статтю «Час Україні рятувати армію, щоб армія врятувала Україну». На жаль, автор має рацію – на дев’ятнадцятому році державної незалежності Збройні Сили України справді треба рятувати.

Аналізуючи причини нинішнього занепаду боєздатності української армії, слід повернутися до витоків створення Збройних Сил. На той час головною небезпекою для їх розвитку я, як член Вищої атестаційної комісії Міністерства оборони України, вважав хибною кадрову політику щодо формування вищого військового керівництва. Вже 1992 року я виступив у пресі з критикою проекту військової доктрини України, яку підписав генерал Собков, і висловив застереження, що у військовому керівництві немає «критичної маси» стратегічно мислячих офіцерів і генералів, здатних провести військову реформу в державі. У політичному протистоянні вищого керівництва держави оборонне будівництво було відпущене на самоплив – мало не щороку появлялися нові міністри оборони, змінювалося вище військове керівництво. На всіх щаблях військового управління успішно імітувалася кипуча діяльність: ухвалювалися якісь кулуарні рішення, подавалися звіти про їх виконання, скорочувалася чисельність військ, продавалося військове майно на десятки мільярдів доларів, які невідомо куди зникли. Все це не давало належного ефекту для підвищення боєздатності Збройних Сил і провести в Україні нормальну військову реформу виявилося неможливим.

ЛАЗОРКІН Віталій Ілліч народився 9 липня 1945 року, українець, полковник з 1987 року, народний депутат Львівської обласної Ради (1991–1995 рр.). Освіта вища: інженер-радіоелектронік, фахівець з систем управління військами і озброєнням.
У 1969–1977 рр. перебував на бойовому чергуванні у військах Протиракетної оборони. 1977–1987 рр. – служба в Управлінні військами ППО Прикарпатського військового округу. 1987–1991 рр. – науково-викладацька діяльність у Львівській Політехніці.
У 1990 році виступив за мирний розвиток політичних подій в Україні, для чого 1 грудня 1990 року оприлюднив Концепцію створення національних Збройних Сил України, яка була реалізована протягом 1991–1992 років.
1990–1993 рр. – член військової колегіі Народного Руху України «За перебудову».
1990–1991 рр. – співзасновник Спілки офіцерів України.
1991–1992 рр. – представник України в міждержавній робочій комісії з питань оборони та безпеки при Верховній Раді СРСР, потім СНГ, член комісії Верховної Ради України у справах соціального захисту військовослужбовців, член організаційної групи зі створення Міністерства оборони України, радник міністра оборони України, керівник групи консультантів міністра.
У 1993 році закінчив факультет дипломатичної і консульської служби Київського інституту міжнародних відносин, отримав диплом військового аташе. Володіє двома іноземними мовами, має понад 40 наукових праць, з них на державному рівні реалізовано Концепцію створення національних Збройних Сил України (1990 р.) та проекти законів «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України», ухвалені Верховною Радою України 6 грудня 1991 року.
1993–1996 рр. – заступник начальника Центрального науково-дослідного інституту Міністерства оборони України з наукової роботи. 1996 року вийшов у відставку і очолив управління міжнародного співробітництва в Національному агентстві з питань інформатизації при Президентові України.
У 1998–2003 роках створював і керував Державною пошуково-рятувальною службою на водних об’єктах у Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій.
Упродовж 1991–2009 рр. був консультантом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, брав участь у підготовці національного військового законодавства, розробив проекти нової військової доктрини та концепції військової реформи України.

Не було створено і системи військової науки, наукові організації було завантажено оперативними роботами щодо обґрунтування сумнівних рішень міністерства оборони і Генерального штабу. Вище військове керівництво держави ніби забуло, що Збройні Сили складаються зі збройних сил мирного часу і збройних сил воєнного часу, і з незрозумілих причин ліквідувало військові округи, які становили основу оборонної інфраструктури, мали налагоджену систему комунікацій, управління, підготовки і подачі мобілізаційних ресурсів, цивільної оборони тощо.

З незрозумілих причин було об’єднано в один вид Збройних Сил України Військово-повітряні Сили і Війська Протиповітряної оборони, які мають прямо протилежні бойові завдання, різну стратегію розвитку та підготовку кадрів.

Фактично було проведено не функціональне об’єднання військ з метою посилення вогневих можливостей і вдосконалення управління та їх взаємодії у військових операціях, а на рівні вищого командування, тобто на кабінетному рівні. Таке об’єднання вже негативно позначилося на стані бойової підготовки і на озброєнні військ. Прикладом є Скнилівська трагедія.

Також поспіхом і на догоду аж ніяк не національним інтересам була зруйнована система військової освіти, яка готувала якісний офіцерський корпус, закладаючи в кожного випускника культуру військової служби, гартувала їх для подолання перешкод у службі та досягнення перемоги у бою. Була зруйнована система підготовки професійних кадрів, що унеможливило в подальшому надходження до державної скарбниці валюти – оплати за навчання іноземців-військовиків. Крім втрати авторитету, Україна позбулася вкрай важливого сегмента міжнародного ринку.

Складається враження, що вище військове керівництво держави не думає, що служба офіцера є особливою державною службою, пов’язаною із ризиком для життя і з ризиком для життя підлеглих, а високе поняття «держава» для кожного військовослужбовця уособлюватися в конкретних вищих посадовцях, що призначаються президентом, зокрема, в міністрах оборони, в їх заступниках, у командувачах родів військ, від яких залежав і залежить стан Збройних Сил України. А чи були ці генерали на належному рівні свого становища?

Сукупний результат їхньої роботи бачимо сьогодні. Всі вони, захищаючи прорахунки в своїй діяльності, посилаються на брак у державному бюджеті коштів. Причина вагома, але де ж тоді десятки мільярдів доларів від проданого військового майна і техніки, які зникли, ніби сніг на сонці весною?

Чи, може, хтось із генералів не отримав на погони чергової генеральської зірки, або залишився без квартири у Києві, або не має шикарної дачі під Києвом та солідної генеральської пенсії?

Отже суспільство, діставши конкретний негативний результат від сукупної діяльності вищого військового керівництва за 18 років, має моральне і юридичне право запитати цих керманичів оборонного будівництва, який особистий внесок було зроблено і що отримано? Відповідь, зрозуміло, буде невтішною...

Тож головна причина зниження боєздатності Збройних Сил все ж таки у невдалій державній кадровій політиці. Я згадую, яке було натхнення, коли офіцери-патріоти, об’єднавшись у Спілку офіцерів України, долаючи спротив тодішньої системи, розпочали створення національних Збройних Сил за підготовленою мною на єдиному диханні концепцією! Вже 6 вересня 1991 року мною були підготовлені й прийняті Верховною Радою 6 грудня того ж року проекти законів «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Тоді ми були на правильному шляху і знали, як провести військову реформу, хотіли її проведення, та, на жаль, до військового керівництва допущені не були. Чому?

А тому, що реальне керівництво держави мало свої плани щодо Збройних Сил, їх майна, будівель і землі. Тому реальному керівництву держави для реалізації його планів потрібен був слухняний генералітет і як тільки були підготовлені штатні розписи, в міністерстві оборони з’явилася величезна черга генералів, які й призначались на посади. Так у міністерстві оборони зародилася прихована корупція, а офіцери-патріоти стали просто небезпечними. Тож стає зрозумілим, задля якої такої високої мети генерали боролися зі Спілкою офіцерів України та витискали українських патріотів зі Збройних Сил України – ми не давали розкрадати військове майно та призначати на високі посади генералів і офіцерів за знайомством і родинними зв’язками.

Вважаю, що усунення від керівництва розбудовою Збройних Сил офіцерів-патріотів і заміна їх на псевдопатріотів були хибною кадровою політикою міністрів оборони, яка згодом сильно вдарила по обороноздатності України, бо сприяла пишному розквіту корупції та створенню системи розбазарювання військового майна, техніки, земельних ділянок тощо, сприяла розміщенню іноземної військово-морської бази у Криму та посиленню інформаційного і економічного тиску на Україну з боку Російської Федерації.

За 18 років, на жаль, так і не була опрацьована стратегія оборонного будівництва, не вдалося провести військову реформу, створити ефективну систему оборони та сучасні Збройні Сили, здатні протистояти противнику, який володіє високотехнічним озброєнням. Згадую, як у 1993 році керівництво Генерального штабу публічно накинулося на мене у пресі з безпідставною критикою за пропозицію щодо створення Стратегічних Сил стримування. Як доказ своєї конструктивної позиції зберігаю особисту доповідь міністру оборони генерал-полковнику В. Радецькому з його резолюцією. І все ж таки Стратегічні Сили стримування створили!

Анатолій Гриценко, голова Комі­тету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони сьогодні правильно ставить питання про підвищення бойових можливостей цих Сил як головне завдання оборонного будівництва.

За таких обставин державне керівництво України мало б подбати про вибір принципово нової стратегії побудови системи національної безпеки. В Україні давно треба було провести економічну реформу з акцентом залучення до розбудови оборонної сфери місцевого економічного потенціалу областей, що посилило б державну складову національної економіки і надало б позитивного імпульсу розвиткові середнього і малого бізнесу в регіонах. До речі, цю ідею я від імені Спілки офіцерів України пропонував Вікто­рові Ющенку ще 2000 року під час передвиборчої зустрічі у Києві в Будинку офіцерів. На мою думку, головною лінією такої стратегії має бути нарощування економічних здобутків через підвищення оборонного потенціалу країни. Для досягнення цього потрібно провести реформу усієї державної військової організації, у тому числі, системи державного воєнного управління, системи національної безпеки, системи військового управління та радикальної зміни ідеології функціонування військової організації держави. Це завдання є головним для подальшого існування і розвитку української нації. Але хто сьогодні спроможний провести таку реформу?

Концепцію військової реформи я виклав ще в квітні 1992 року на науково-практичній конференції у Війсь­ковій радіотехнічній академії ППО імені маршала Говорова у Харкові. Вона була надрукована в матеріалах цієї конференції і в 1994 році у збірнику наукових робіт Центрального науково-дослідного інституту Міністер­ства оборони України.

Концепція передбачає збереження територіального поділу країни на три військові округи як на ймовірні театри військових дій, кожний із своєю специфікою, особливостями та інфраструктурою. Ці округи мали б безпосередньо підпорядковуватися Міністерству оборони України для створення цілісної оборонної інфраструктури України, здатної забезпечити повноцінне функціонування військ у мирний час і мобілізаційне розгортання військ у загрозливий період для повномасштабного ведення збройної боротьби. Саме за це забезпечення і мало б відповідати Міністерство оборони України. Підго­товка кожного військового округу має враховувати його географічні, техногенні і демографічні особливості для управління оборонною інфраструктурою, раціонального оснащення потрібними видами озброєння з урахуванням пріоритетності застосування на відповідних театрах військових дій різних видів і родів військ у військових операціях (Військ Протиповітряної оборони, Військово-Повітряних Сил, Сухопут­них військ, Військово-Морських Сил).

За цією концепцією Збройні Сили мали б бути виведені з підпорядкування Міністерства оборони, стати самостійною державною інституцією з власним Головним командуванням, безпосередньо підпорядкованим Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України. Таким чином, Головне командування Збройних Сил ставало б для Міноборони замовником і споживачем поставленої ним продукції, а Міністерство оборони – центральним військово-економічним органом виконавчої влади з підпорядкуванням йому оборонно-промислового комплексу, який би охоплював розробку, випробування та виробництво озброєння і військової техніки, а також замовником на виконання оборонних замовлень, у тому числі для кожної області, закріпленої за відповідним округом, з планової підготовки відповідного театру військових дій, накопичення стратегічних запасів, державного резерву та мобілізаційних ресурсів.

Збройні Сили як самостійна державна інституція дістали б можливість займатися плановою бойовою підготовкою військ мирного часу на сучасних центрах бойової підготовки, планово навчати і перевіряти підготовку мобілізаційно-навченого резерву та кількість і якість продукції, озброєння і військової техніки, поставлених Міністер­ством оборони за планами оборони.

Оскільки національна економіка є спинним хребтом кожного державного утворення, який дає змогу утримувати національну армію і систему національної безпеки в цілому, то ця реформа дозволила б Міністерству оборони стати, врешті-решт, цивільним по суті, а не за формою, мати власні обігові кошти для забезпечення роботи оборонно-промислового комплексу та самостійного продажу і закупівлі військової техніки і озброєння, а також покінчити з корупцією в оборонній сфері.

Лише сильна економіка гарантує державі її суверенітет, оскільки усі відповідальні за це державні структури будуть організовані, укомплектовані і оснащені належним чином. Слабка економіка на таке не здатна, тим більше в епоху високих технологій.

Проблеми й негаразди військового управління в України полягають у тому, що Міністерство оборони України, утримуване державним бюджетом, є фактично міністерством Збройних Сил і само планує обсяги ресурсів для Збройних Сил, само їх формує, подає і само контролює їх використання. Натомість Збройні Сили позбавлені контрольних функцій і змушені вдовольнятися лише тим, що їм подає Міністерство оборони. Тому начальнику Генерального штабу для якомога довшого перебування на своїй посаді вигідно «мирно» співіснувати з міністром оборони, тому що міністр оборони як людина Президента України має всі владні повноваження і можливості, але не має економічних.

Україна, врешті-решт, має позбутися принципів військового управління колишнього СРСР та створити власну систему оборони, яка адаптована до потреб самої України щодо забезпечення ведення Збройними Силами збройної боротьби. Для цього Міністерству оборони треба бути цивільним центральним військово-економічним органом виконавчої влади, повноправним членом Кабінету Міністрів України, а не міністерством Збройних Сил з обліку черевиків і проведення потішних ротних навчань для створення у перевіряючих посадовців ілюзії високої боєздатності Збройних Сил України.

2 вересня цього року відбулась прес-конференція Генерального секретаря НАТО Андерса Фога Расмуссена для представників засобів масової інформації. На запитання українського журналіста, чи можна вважати нещодавно розповсюджену ЗМІ інформацію щодо «неготовності НАТО надавати військову допомогу Україні у випадку кризи» своєрідним «сигналом, зеленим світлом Росії для її більш активного залучення в Криму…» головний посадовець Альянсу відповів так: «Насамперед хочу наголосити, що, звичайно, ми ніколи не давали і не даватимемо зеленого світла для агресії щодо суверенних націй. Далі, ми дотримуємося рішення міністрів закордонних справ країн-членів НАТО у грудні 2008 року, згідно з яким ми співпрацюватимемо в практичному плані з Україною і Грузією, маючи на меті реформування збройних сил двох держав. Таким чином, нічого не змінилося в нашому ставленні».

Отже, співпраця НАТО з Україною має на меті реформування її збройних сил. Цікаво, яка ж концепція такого реформування і в яку суму має вилитись таке реформування для України? Україна вже 18 років займається реформуванням Збройних Сил, з них половину – разом із НАТО. Тільки лінивий не розуміє, що це реформування так послабило Збройні Сили, що їх бойова міць вже не придатна для проведення наступальної операції за розмахом армійської. Як за цих обставин розраховувати на успіх в оборонній операції у разі агресії проти України? Україна з такою військовою потугою є зовсім не привабливою для НАТО!

Хто ж захоче залучити Україну до системи міжнародної колективної безпеки зі слабкою національною економікою і небоєздатною армією? Адже у разі агресії проти України керівникам країн-членів НАТО треба добровільно узяти на себе додатковий економічний тягар, чого їм аж ніяк не хочеться роби­ти, особливо в період економічної кризи.

Військова реформа потрібна Україні. Вона потрібна для оптимізації бойових завдань усіх військових формувань, перерозподілу та поліпшенню організаційно-штатних структур і підпорядкування військових формувань.

Головнокомандувач Збройних Сил України має відповідати за рівень боєздатності Збройних Сил, а Міністр оборони – за економіку оборонного будівництва і за всебічне забезпечення Збройних Сил України всім необхідним. Тому Міністерство оборони має стати самостійним наповнювачем оборонного бюджету і здійснювати ресур­с­не забезпечення не лише Збройних Сил України, а й всіх військових формувань держави.

Проведення військової реформи має відбуватися на цілком нових принципах для отримання високоефективної системи воєнної безпеки, спрямованої на забезпечення національних інтересів. Для цього потрібна політична воля Президента України та патріотично налаштована команда високопрофесійних фахівців. Чи станеться таке нарешті в Україні?

Вибори 17 січня 2010 року мають дати відповідь на це запитання...

Статтю було опудліковано в журналі Універсум у 2010 році.
universum.lviv.ua

16 ЛИСТОПАДА 2009 Спілка офіцерів України зверталася до вищого керівництва держави з вимогою суттєвого збільшення фінансування Українських Збройних сил.



Портал українських офіцерів (Спілки офіцерів України)

БОРИС КОЖИН: «УСЕ ВИРІШУЄТЬСЯ ТУТ, У СЕВАСТОПОЛІ»
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
kogyn27 квітня 1992 року о 17 годині 37 офіцерів управління і штабу Кримської військово-морської бази склали військову присягу на вірність українському народу. Борис Кожин у підготовці складання військової присяги Україні офіцерами свого штабу участі не брав і про призначення ритуалу і прийом присяги не знав. Приблизно в цей же час командир Кримської ВМБ у кабінеті представника Президента України в м. Севастополі Івана Єрмакова отримав від першого заступника Голови Верховної Ради України Василя Дурдинця пропозицію очолити майбутній український флот. В той же день йому було вручено підписаний напередодні, 6 квітня, Указ Президента України про його призначення командувачем Військово-Морських Сил України.
8 квітня 1992 року Міністр оборони України Костянтин Морозов підписав директиву «Про формування Військово-Морських Сил України». 13 квітня сформована орггрупа ВМС України. Створення оргрупи ВМС привело мало не до міждержавного конфлікту: одночасно був обнародуваний указ президента Росії Бориса Єльцина «Про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Російської Федерації» та дана команда підняти на кораблях ЧФ Андріївські прапори.
З перших днів роботи орггрупи ситуація навколо неї різко політизувалася. Бориса Кожина звинувачували в будівництві паралельних флотських структур. Розпуску орггрупи, а потім і переведення її з Севастополя до Новоозерного вимагав Командувач ЧФ адмірал Касатонов, Військова рада і офіцерські збори флоту, різноманітні проросійські політичні і громадські організації. Вони вбачали в українських моряках основу державотворчих процесів в Севастополі і в Криму та зміцненню на півострові позицій української держави.
1 грудня 1992 року введені в дію штати штабу і структур Військово-Морських Сил України. Сформовані командування, Військова рада, управління і служби штабу ВМС, почали формуватися структури флоту. Уряд України затвердив запропонований Кожином план добудови бойових кораблів на суднобудівних заводах України і створення на їхній базі Військово-Морських Сил.
В 1992—1993 році українською промисловістю були добудовані і передані Військово-Морським Силам фрегат «Гетьман Сагайдачний», великий розвідувальний корабель «Славутич», десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк», корвет«Луцьк». Штабом ВМС були сформовані екіпажі кораблів. Розпочато заходи бойової підготовки. Одночасно формувалися підрозділи бойового і тилового забезпечення флоту. 29 червня 1993 року в Севастополі був сформований і укомплектований технікою і особовим складом батальйон морської піхоти ВМС.
Так починалася історія власне Українського Флоту. І на її сторінках одним із перших, разом з прізвищем вождя орггрупи Євгена Лупакова, записане славне ймення ще одного «українця душею», «натуралізованого росіянина» Бориса Кожина.
5-6 квітня 2013 року Борис Кожин виступав на всіх врочистостях Дня Українського Флоту. І розповідав він не про морські баталії минулого. Але, опікуючись плеканням майбутніх поколінь, скрізь він говорив приблизно одне й те саме: про український флот, про Україну, про виняткову важливість взаємодії громадськості та громадських організацій (штибу СОУ) з армійськими та флотськими організаціями (адже там служать наші сини і дочки), зрештою, про український дух на Чорному морі, який тепер не викоренити жодними імперськими проявами.

Виступ Віце-Адмірала Бориса Кожина в Михайлівському Равеліні перед морськими офіцерами та громадськістю України 6 квітня 2013 року.

Панове, двадцять один рік, як створено наш, Український Флот! О, які у нас з вами за плечима спогади, ідеї, позиції, аналіз – скільки всього пережито! Нехай кожен із вас, присутніх, нині зробить відтак висновки, і нехай ці сентенції розпочнуть своєрідний внесок в історію, яку ми з вами переживаємо. Адже те, що ви сьогодні зібралися на віншування Військово-Морських Сил України, це є підсумком натхненної роботи впродовж десятиліть цілої групи, команди людей. Отакий-от мій «глибинний», морський висновок.
Цими святами ми вперше за стільки років від 1918 року, тут, у Севастополі, пішли і поклали вінок тим розстріляним тисячам українців. Тепер лишилися тільки нащадки тих людей. А сьогодні, започаткувавши нову традицію, ми відвідали могилу морського героя, Віце-Адмірала Володимира Степановича Пилипенка – члена СОУ, який пішов від нас 2005 року. Це і є вона, «глибинна», морська українська історія, яку живі, вшановуючи пам'ять померлих, пишуть зараз разом із неживими.
Але я хотів би продовжити слова Голови Спілки Офіцерів України Євгена Олександровича Лупакова, підкресливши, що, так, є український флот. Він існує і він має своє майбутнє. І ви всі це бачили. Кожного разу, коли око падає на почесний караул Військово-Морських Сил України, ти бачиш: Український Флот є. І в мене серце від того файно працює, моя душа від того радіє. Адже що таке Військово-Морські Сили України для нашої нації? Якось я їздив на Західну Україну, на відкриття пам’ятника Степану Бандері в Сколі. І там до мене підходять люди і кажуть: «Дякуємо, пане Борисе, ми знаємо що у нас флот є!» Це визнання, це усвідомлення своєї могутності. Тобто український народ знає, що їхній, Український флот визначився. Що це не якась там псевдо-патріотична організація, яка може завтра змінити прапора і перейти під юрисдикцію іншої держави. Ні, ВМС України - це чітко сформований вид збройних сил, який існує для захисту наших національних українських інтересів: в Криму, в регіоні і в Севастополі. Я переконаний: якби не було би Українського Флоту, Крим давно вже не був би українським. Тому-то українські військово-морські сили є стабілізаційним фактором у Чорноморському регіоні.
Навіть попри те, що нас, як от зараз, поки що відкинули на задвірки. Ми от з вами збираємося в Михайлівському равеліні - також в історичному місці. Та я думаю, що настане той час, коли ми святкуватимемо дні нашого флоту в тому музеї, який знаходиться на вулиці, яка поки що називається вулицею Леніна. Бо саме там за всіма канонами і нормами наше місце. Та нічого, нехай, ще прийде наш час…
Я хочу підкреслити те, що, з одного боку, в Українській державі повсякчас нестабільність існує – і військова, і політична. Приходить, скажімо, демократ: усе буцімто демократично, проводимо якісь заходи, дуже розкуто. І потім приходить тоталітарний режим: все перевертається в державі на дещо інший бік. І так далі, і тому подібне… Але, попри цю нестабільність, ми, ВМС України, ми ж із вами існуємо і в таких умовах! І скажу більше: ми з вами повинні існувати, відповідаючи на будь-які виклики: від харківських угод до будь-чого, ніщо не має похитнути українського флотського духу.
От і зараз я з вами неначебто раджуся: що ж нам робити сьогодні? Раджуся, як Голова Конгресу громадянського суспільства. І ловлю себе на тому, що досі не побудували ми громадянського суспільства! А що таке громадянське суспільство? Це передовсім місцеве самоврядування. Отут, у Севастополі, наприклад, мають своє самоврядування, мають своїх громадян і вони визначаються: а що робити? Ми визначаємося. Не з пагорба президентського – байдуже якого, з тоталітарними чи демократичними ухилами, а самотужки! Якийсь там Кравчук або Кучма – там президент, і нехай собі. Але все вирішується тут, у Севастополі, все вирішують ті, хто тут живе. Ви, хто тут служить.
Так, друзі мої, зараз я, аналізуючи ситуацію, що склалася, кажу: молодці, від двадцятої річниці до двадцять першої , що ми святкуємо, зроблено значний поступ, ми вистояли знову, і я дякую за цю величезну роботу всім із вас, панове! Та, разом із тим, хочеться поставити запитання: де суттєві кроки на збільшення активності громадянського суспільства Севастополя в контексті захисту наших національних українських інтересів? Що відбувається в місті, а не на палубах наших українських бойових кораблів? Там, так, утворено зараз Клубу Адміралів – і, певною мірою, це також крок до чогось, можливо, перспективного. Щоправда, я якось висловився, що може статися, що цей клуб шовіністів збереться і більше п’ятдесяти відсотків скажуть: розпустити флот і передати його Росії. Тому-то я поки що відмовився вступати в той клуб адміралів. Я хочу подивитися, як він діятиме, заради чиїх інтересів.
Те, що відбувається в школах міста, має велике значення. Так, усім нашим хлопчикам і дівчаткам треба говорити! Говорити наполегливо! І не про вітчизну, не про батьківщину, а - про Україну! Незалежна, соборна, демократична, правова, підкреслюю, Україна! Не батьківщина, не вітчизна - забудьте ці слова, дорогі друзі, не існує в нас цих слів! У нас існує тільки одна: Україна. Її треба нам берегти, неньку. Пригадую сьогоднішнє ранкове відчуття. Я в`їжджаю в Крим, вмикаю 102 ФМ, і звідти лине пісня про моряків, там - марш Військово-Морських Сил України:

Хай завжди на морі буде штиль!
А коли проб`є сигнал тривоги,
Моряки підуть навпроти хвиль
І піднімуть прапор перемоги.
Бачить Бог державності оплот
З кримського південного кордону:
Український Чорноморський Флот
Забезпечить міцну оборону!..

О! Отой школяр слухає в Севастополі і думає: ну ти дивись, як гарно!.. Щось треба робити. Нині був у нас автопробіг на честь Українського Флоту. І ми проїхали сьогодні Севастополем з прапорами України і Флоту – вісім автівок, десять. Ну, то – сором! Я думаю, а чому було б не звернутися до громадських організацій, не звернутися до наших українців у Севастополі: дорогі друзі, приїдьте до пам’ятника першому українському флотоводцеві Петрові Сагайдачному, приїдьте на своїй машині, з нами разом посвяткуйте День Флоту. Що, не можна було? Можна було! Що, важко було? Не важко! Пишіть у фейсбук, панове, що, так і так, відбувається захід Спілки офіцерів України; що День Українського Флоту; що це свято. І люди стали б із нами поруч.
Мені дуже подобається, Спілка офіцерів України впливає на Морську академію. Отакі-от спільні дії і потрібні! Коли недержавна, а громадська організація є фундатором і помічником державної роботи. Тому що флот – це все-таки держава. Наша, Українська Держава. Флот – наш крайній форпост. І тому-то я сьогодні і закликаю всіх шукати і відбирати кращі з кращих кадри по в своїх містах і в військкоматах для служби на Українському Флоті: нехай Україна відчує дух свого рідного Флоту, а Флот – дух своєї рідної України.


Віталій Квітка,
підхорунжий українського степово-морського козацтва, член НСЖУ
Олександрійська організація СОУ (Кіровоградщина)
для порталу українських офіцерів (Спілки офіцерів України)

ЄВГЕН ЛУПАКОВ: «Є ЧУДОВЕ, АКТУАЛЬНЕ ГАСЛО «ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!»
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
DSCN803721 рік минув від днів утворення Військово-Морських Сил України. Севастополь. 6 квітня. Михайлівський равелін. Еліта Флоту і сьогоднішні військово-морські офіцери України разом з членами Спілки офіцерів України вже другий день поспіль ставлять найближчі завдання, аналізують ситуацію: з флотом, армією, Україною. Виступ голови Спілки офіцерів України, капітана І рангу Євгена Лупакова - людини, яка 1992 року разом зі своїми побратимами переконувала приймати присягу на вірність Україні, був найбільш змістовним. Згадаємо тих, хто був на початку справи, тих, кого немає, і тих, які ще стоять на капітанському мостику українського офіцерства, незважаючи на свій вік. Вони тоді, 21 весна тому, створювали Українські Збройні Сили, ризикуючи, в разі невдачі цього заходу, потрапити під трибунал і бути розстріляними.Зараз, особливо молоді, це здається казкою або міфом. Але це не міф і не казка.Такі люди є і будуть у лавах вкраїнського офіцерства: вкраїнського офіцерства – за духом України, і за духом офіцерства. Вони, армійська аристократія, - є ті, на кого рівняється сьогодні та частина, що приспана тимчасовими негодами посттоталітарного суспільства, починають повертати носа від України – байдуже куди, в бік, як колись казали, «ситого Заходу» чи «немитої Росії». Наш шлях – не з ситими і не з немитими. Наша доля, щоправда, геополітично спільна з ними: ми можемо брати допомогу в НАТО, і, як сказав 5 квітня 2013 року ще один колишній народний депутат Степан Хмара: «Ми можемо бути чудовими друзями з Росією, в разі, коли РФ перетворить на «місце російської слави» Новоросійськ і забереться туди разом зі своєю фльотою». Це все ми можемо робити і обирати. Але тільки в тому випадку, коли навчимося БУТИ СОБОЮ, БУТИ УКРАЇНЦЯМИ: НЕ ЗА ПОХОДЖЕНЯМ ТІЛЬКИ І ПАСПОРТОМ, А ЗА ДІЯМИ І ЗА ВЧИНКАМИ.
Вашій увазі пропонується унікальне інтерв’ю з Євгеном Лупаковим – українцем, передовсім, за духом.



ЩО ТАКЕ СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ І ЗА ЯКИХ УМОВ ВОНА СТВОРЮВАЛАСЯ.

Спілка офіцерів України – це основа відродження як Збройних Сил України, так і безпосереднім прикладом цього.
Яскравим прикладом відродження Військо-Морських Сил України була Севастопольська Спілка офіцерів України. Уся група, на чолі з командувачем Борисом Кожиним, всі ми 21 рік тому були членами Спілки офіцерів України. І тому проблем взаємодії СОУ з командуванням чи командування зі Спілкою спочатку у нас не було.

МОСКАЛІ НЕ МОГЛИ НАМ ЦЬОГО ПРОБАЧИТИ

Хоча якщо торкатися історії створення Українського Флоту, то два десятиріччя тому умови були «кепські». Більшість із нас, перш ніж потрапити до Ініціативної групи зі створення Українського Флоту, по три-п`ять місяців як були вигнані зі своїх радянських частин за Українську присягу, за належність до Спілки офіцерів України. Сам факт належності до СОУ на Чорноморському флоті – навіть без залежності, приймав чи не приймав присягу Україні – це вже був злочин, який пробачити на Чорноморському флоті москалі нам не могли.
Тут, в Михайлівському равеліні, в музеї ВМС України, на одному зі стендів ви можете побачити форму офіцера флоту і фуражку з кокардою, з крабом і з зірочкою. Розповім дещо про цю зірочку. Так от, за те, що я ту зірочку зламав і замість неї причепив тризуба, мене тричі викликали на військову раду флоту і на третій раз мене Касатонов уже готовий був розірвати за того тризуба. І тут совкомандувачу повідомили: він на Чорноморському флоті почав займатися Україною. А мій тодішній підлеглий, барбос такий собі, і каже: «Так він не тільки займається Україною, він зламав зірочку, він поставив тризуб». Ну тут - ревіння, мат, і на цьому військова рада закінчилася й мене звільнили з лав збройних сил: без права носити однострій, без пенсії, без нічого – і то притім, що ніякого Радянського Союзу вже не було. От що два десятиріччя тому було належати до лав СОУ. Але люди все одно йшли до Спілки. Спочатку ми були у «підпіллі». А коли вже приїхала державна делегація, коли вже вийшов указ президента України про відродження, коли вийшов ще й указ про призначення командувача ВМС України, в Севастополі вже давно і відкрито діяла Севастопольська Спілка офіцерів України та її ініціативна група.
По команді міністра оборони України Морозова нам було виділено ціле військове містечко. У самому центрі Севастополя, на найвищій точці, біля панорами, де зараз, захопивши частину, і базується антиросійський «Бриз», отам вперше було піднято наш синьо-жовтий український прапор. От туди-то бігали навколо нас оці шавки-рудиківці, кричали ґвалт і все інше.

СПРОБА СТВОРЕННЯ ОСЕРЕДКУ ОФІЦЕРСТВА УКРАЇНИ НА АТОМНИХ СУБМАРИНАХ РОСІЙСЬКОЇ ПІВНОЧІ

Але не тільки на Чорноморському флоті за належність до Спілки офіцерів України виганяли з армії. Уже коли була створена наша ініціативна група в Севастополі, якось до мене приходить капітан ІІІ рангу, представляється: я з підводного атомного човна на Півночі, уже втретє написав рапорт, що я українець, хочу служити Україні, а мене не звільняють і не переводять на Чорноморський флот. Я кажу: шановний, а ти чув про СОУ? Ні, не чув. На, почитай статут. Почитав: о, чудово! А ти готовий вступити? Готовий! На заяву, пиши. Віддавай, на тобі значок. А тепер, шановний, на тобі статут, на тобі десять заяв і повертайся собі в свою північну частину спокійно. Приходь до свого командира, ні, спочатку зайди до дружини, збери свої речі і щоб вона була готова негайно залишити гарнізон, а після цього вже іди до свого командира, одягни значок і скажи, що ти уповноважений Спілкою офіцерів України створити СОУ на Північному Флоті. І запрошуєш його створити й вступати до Спілки офіцерів України у себе, на дивізії атомних човнів. Гарантую, через п'ятнадцять хвилин авто буде виділене,твою сім`ю вивезуть і тебе - слідком за нею. Через два місяці приїжджає і питає: а звідки ти це знав? Кажу: так я тут, на Чорноморському флоті це відчув… От що таке Спілка офіцерів була, і в яких умовах ми цю спілку офіцерів створювали…

МОВА – ЦЕ ЗБРОЯ

Під час цьогорічного святкування 21-річчя ВМС України ми чимало з вами говорили про мову. Шановні друзі, зброя! Ви – люди військові. Ви звикли до того, що наша зброя – ракети, торпеди, снаряди. Чесно скажу, під час служби і при Союзі, і у ВМФ України, моє відношення до замполітів було… ну, відверто скажу,ненавидів я їх. Але тут мене «зламали». І тільки тепер я розумію, що найбільш дієвіша, найбільш ефективна зброя це мова, ідеологічна робота. Ленін, перш ніж послати збройні банди Муравйова на Україну, бо тоді ще збройних сил комуністичної імперії не було, вони були створені трохи пізніше (перший указ про формування червоної армії якраз від 28 січня, за день до боїв під Крутами – а за день армій не формують!) Спочатку були послані ідеологи Троцького, які морально «розклали» мільйон двохсоттисячну армію, не донищену соціалістами Винниченком та Грушевським. І тому-то, коли триста студентів билися під Крутами, у Києві стояла семитисячна армія, яка оголосила нейтралітет. А потім прийшли муравйовці, офіцерів - перестріляли, а тих дурнів-солдат примусили воювати проти власного народу. Ось що таке ідеологія. І тому ми, члени СОУ, які повірили Україні. Які повірили, що в незалежній Україні нам буде жити краще, що зі Збройних Сил України ми створимо такі збройні сили, в яких не буде тих недоліків, які панували в Радянському Союзі. Ми в це свято вірили, і заради цього були готові на ті пожертви!

ЗАБУДЕМО СОВЄТСЬКЄ ОТЄЧЄСТВО

Я двічі тут чув слово «захисники Вітчизни». Друзі, давайте ми це совєтське отєчество, мабуть,забудемо. І оцей день захисника вітчизни – не зрозуміло, яке свято, яке сьогодні нам нав’язують. Ні, ми повинні говорити, що ми – захисники незалежної України. Бо у кожного, як говорив один відомий розвідник, у кожного «свайо атєчество». І своя вітчизна. Давайте будемо речі називати своїми іменами. І виховувати нашу молодь, що вони повинні бути захисниками України, а не якоїсь нікому невідомо чиєї і невідомо якої у Бога вітчизни. Виховання повинно бути цілком конкретне!
Я неодноразово повторював, що наша флотська орггрупа створена була на базі СОУ і тому співпраця у нас від початку була доброю. Найцікавіше те, що я зараз говорю промову, а 1992 року більшість членів оргрупи – підкреслюю, не чули, не те що не знали,а не чули української мови! Особовий склад був з росіян, на чолі з росіянином командувачем. Але командувач сказав: все, переходимо на українську мову! І ми перейшли! І командувач вивчив – ви почуєте і чули, як чудово Борис Кожин зараз розмовляє українською мовою.
Бували й курйози, коли я приходив на сорок хвилин раніше до оперативного, а він мені давав вранішню доповідь, написану російською мовою. Я її читав українською, а він швиденько щось там писав, а потім доповідав командувачу - українською мовою. Оте що він там написав, якимись ієрогліфами - я не все розумів, а вся оперативна група сиділа і всі чітко все розуміли. Ви розумієте: але ми хотіли,ми це зробили – навіть таким шляхом! От як ми прагли!
Але потім почалися зміни. Змінили міністра оборони, який відмовився виконувати злочинні накази Кравчука. І зі зміною в Києві на флоті змінили українізованого росіянина Кожина. Не хочу говорити про національність другого й третього командувачів флоту, що прийшли, але почався терор щодо Спілки офіцерів України. За належність до спілки почали виганяти з армії уже Збройні сили України! І Спілка знову пішла в підпілля і вистояла! Дякувати Богові, що вже четвертий і всі наступні командувачі флотом України, включаючи нинішнього, – українці. Не за назвою, не за походженням, а за духом і за діями! І з ними нам уже працювати стало краще. І тому Севастопольський відлам СОУ сьогодні є найкращим в державі. Бо є взаєморозуміння з командуванням ВМС України, і є взаємопідтримка. Спілка намагається зробити все можливе по вихованню і офіцерів, і молоді, а командування сприяє роботі СОУ. І це добре.

МИ ГОДУЄМО ІНОЗЕМНУ АРМІЮ

Було сказано й чимало за ці 21 рік перемовлено про фінансування армії і флоту. Дійсно, ну яке ж фінансування може бути в Україні, якщо ті, хто не хочуть фінансувати власну армію, годують іноземну. І ми вже двадцять років годуємо іноземний Чорноморський флот за рахунок бюджету України. А тому на Військово-Морські Сили України грошей, звичайно, не вистачає. Ні тоді, ні зараз. І на перших початках тільки завдячуючи тому, що ВМС України й держава пішли на співпрацю з НАТО, бойова підготовка фактично забезпечувалася силами НАТО.На програми співпраці з НАТО забезпечувалася і соляра, і фінансування, - і наші моряки брали участь у цих навчаннях, проходячи фактично і бойову підготовку в морі. Тому що держава не фінансувала бойової підготовки в морі!
Тому співпраця наша – громадської організації Спілка офіцерів України і ВМС України – має нині два напрямки: виховання наших військовиків і в питанні гасла Міхновського «Геть від Москви!». Оці два моменти ми повинні чітко пам’ятати! Бо з Росією, з Московією нічого хорошого нас не чекає в будь-якому випадку!

ЗАРАЗ НА ЧОРНОМУ МОРІ ТРИВАЄ СТРАТЕГІЧНА ІНФОРМАЦІЙНА БИТВА

І чим швидше позбудемося ми з вами оцього російського окупаційного флоту, тим краще буде для України! І для держави. І для її влади. І для українського народу. І тоді й влада буде більш українською,і свідомість буде більш українською. Бо ідеологічні структури окупаційного Чорноморського флоту постійно продовжують працювати проти України. У них є відділи пропаганди, контр-пропаганди – а це відділи, які, нагадаю тим, хто забув, працюють ЛИШЕ перед початком і впродовж війни. Вони працюють зараз на Чорному морі, і вони працюють ефективно. І ви повинні це розуміти і знати, і в цьому дусі виховувати наших моряків. Військово-Морські Сили України були, як сказав наш морський офіцер і письенник Мирослав Мамчак, починаючи з козачих часів, вони є і, тепер я впевнений, навіки будуть! І тепер, упевнений, України вже ніхто не знищить.
Але ми повинні –і абсолютно вірно на цих Чорноморських Святах було про це сказано – співпрацювати з командуванням. З тим командуванням, яке йде нам назустріч. Ми маємо йти до них із усією душею і допомагати їм: і в гарнізонах, по всій Україні, і в Військово-Морських Силах України також.


kvitka
Віталій Квітка,
підхорунжий українського степово-морського козацтва, член НСЖУ,
Олександрійська організація СОУ (Кіровоградщина),
для порталу українських офіцерів (Спілки офіцерів України)

"Золоте курча" із Бресту до Львова пролетіло у вигляді російської "фанери".(фото)
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
Напередодні Великодніх свят усі вистави, як правило, мають у сюжеті щось пов’язане зі святами. Не стала винятком і вистава Брестського Народного молодіжного експериментального театру-студії «Дзеркало» Брестського будинку культури залізничників.
Власне, вистава була за мотивами казки «Золоте курча». Точніше б, я сказав, мова йшлась про золоте яйце, а отже цілком близько до Великоднього сюжету….

1

2

3

У своєму виступі керівник театру вибачився, що подальше спілкування буде на російській мові. На моє голосне запитання із залу, а чому не білоруською? Він вертячись як вуж, сказав, що й сама вистава буде російською… Натомість нахваляв своє місто Брест «і особєнно, славную брєстскую крєпость»...

7

4

5

6

Візит театру «Дзеркало» відбувається в рамках проекту «Разом ближче. Три культури, одна Європа – співпраця публічних інституцій культури, неурядових організацій та аніматорів» (Програма транскордонного співробітництва «Польща - Білорусь - Україна 2007-2013», співфінансована з коштів Європейського інституту сусідства та партнерства).

10

8

91

А при чім тут російська мова? Мабуть варто б повідомити спонсора, як і на що тратяться його гроші.

92

11

Вистава заповідалась як «Музична вистава для великих і малих», але особисто я не міг розрізнити той діапазон –

13

14

Бiлоруси_038

12

для дорослих вона була нудною (про що і свідчив відтік глядачів).

15

Діти – навряд чи розуміли все вірно.. Крім того, російська мова давала різночитання «Папа ето хорошо, а папа пєтух…»? розуміла переважно старша частина глядачів і зовсім не в тому ключі.. 
Мама ж лисиця, що постійно роз’їзджала з "гостями на мерседесі», також викликала підозру  і навряд чи це було зрозуміло дітям…
Зовсім прикро було, що йшла вистава під повну «фанеру», і хоча головних артистів було аж троє, все ж їх голос не співпадав з фонограмою, вони плутали слова та і звучала «фанера» якось неприродно і неприємно..
Десь через хвилин 30 я зрозумів, що подальше перебування у залі «яйця виїденого не варте» і приєднався до тих глядачів, що залишили зал…

Андрій РОЙ, Львівська ОО СОУ,
для порталу українських офіцерів (Спілки офіцерів України).


Фото автора.

Похований на території сучасної Польщі, але не в чужій, а в своїй рідній, прабатьківській землі...
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
c08"Король Данило, наші князі, які поховані на території сучасної Польщі, лежать не в чужій, а в своїй рідній, прабатьківській землі."- П.КОСТЮК

Вчора - 6 березня 2013 року, сайт Львівської облради повідомив, що депутатська комісія підтримала ініціативу Львівської обласної організації Спілки офіцерів України щодо відзначення пам'ятних дат, пов'язаних з королем Данилом Галицьким.
Таке рішення комісія прийняла в результаті розгляду листа голови ЛОО Спілки офіцерів України полковника П.КОСТЮКА.
З цього приводу ми зателефонували безпосередньо п.Петру КОСТЮКУ і він любязно відповів на декілька питань.



Петре Івановичу, чому саме зараз ви підняли питання відзначення пам'ятних дат, пов'язаних з королем Данилом Галицьким?

Тому що український король Данило (1201— 1264) належить до числа чільних постатей минулого України, є одним із найвидатніших українських полководців і політичних діячів. Ось саме зараз, - в березні виповнюється 775 років з дня перемоги Данила Галицького в 1238 році над загоном рицарів Добжинського Oрдену під Дорогочином (тепер м. Дорогочин Семятського повіту Підляського воєводства,Польща). Цей загін було розбито. Є, навіть, свідчення, що Данило Галицький особисто бився з магістром.

І що, тільки ця ювілейна дата спонукала вас підняти це питання?

Звичайно, не тільки вона.

Незаперечним є факт, що князь Данило повернув до складу держави навколишні землі,які були втрачені Волинню наприкінці 12 століття. За його правління було засновано міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин, зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм.

В грудні цього року минає і 760 років з часу коронації короля Данила в Дорогочині. Коронація відбулася 1253 року у 20-х числах грудня в дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці. Данилові на той час було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі... Окрім польських князів, на коронації були присутні легат Папи Римського Опізо та пруський архиєпископ Альберт. Це була величезна подія в історії країни. Вона зберігає свою актуальність і до сьогодні. Саме цей факт найбільш переконливо доводить історичну належність України до західного світу.

У 2014 році минає 750 років від смерті короля Данила Галицького. Король Данило був похований на території Замкової гори у місті Холмі, у 1264 році у церкві Пресвятої Богородиці.

Він, наші князі, які поховані на території сучасної Польщі, лежать не в чужій, а в своїй рідній, прабатьківській землі. То ж вшанування пам'яті нашого короля Данила є справою наддержавної ваги, адже це буде одним із вагомих факторів національної самоідентифікації...

Чи можете окреслити, хочаб основні пропозиції, що ви надали до облради?

Від імені Львівської обласної організації Спілки офіцерів України були надані пропозиції не тільки щодо формального відзначення вищезазначених дат на регіональному рівні. Враховуючи важливість постаті першого короля Русі-України Данила Галицького ми пропонуємо започаткувати проведення заходів щодо відзначення цих дат на державному рівні, утворивши з цією метою Організаційний комітет.
Після утворення зазначеного організаційного комітету розробити та затвердити план відповідних заходів на державному рівні із вшанування пам'яті першого короля Русі-України Данила Галицького, вирішити питання щодо його фінансового та матеріально-технічного забезпечення та забезпечити висвітлення в засобах масової інформації заходів, що проводитимуться у зв’язку з цими датами.
Ми також вважаєм за доцільне ініціювання Львівською обласною радою перейменування аеропорту - Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" , додавши слово «короля». Чомусь саме ця наша пропозиція серед інших більш помічена ЗМІ.
Ми також вважаємо за необхідне корегування ритуалу відзначення Дня Збройних Сил України (зокрема-покладання квітів та вінків). Покладання квітів представниками місцевої влади має починатися з покладання квітів до пам'ятника Королю Данилу. Це якщо ми насправді сповідуємо українську мілітарну тяглість та визнаємо Дні Слави української Зброї, серед яких і наші перемоги в битвах під Дорогочином (1238) та під Ярославом (1245р)...

А ще великим пошануванням пам’яті засновника Львова буде започаткування традиції відвідування польських міст Дорогочин і Холм, які будував князь, де був коронований у 1253 році і де помер у 1264. Ці міста мали б стати центрами туристичного паломництва українців. Маємо в цьому році закласти традицію відвідування місць нашої національної величі та мілітарної Слави і поза межами нашої держави. І пасувало б почати з Дорогочина. В складі делегації мали б бути депутати, представники громадських організацій (обов'язково молодіжних) та ЗМІ...

Впродовж 2013-2014р.р.можна було б підготувати та провести міжнародну конференцію про діяльність Данила Галицького, видати відповідну літературу,... а може і розпочати творення музею українських королів, створення фільму, започаткування премії ім. короля Данила в галузі державного будівництва для неурядових організацій...

До ініціативи вшанування цієї непересічної особистості - короля Данила, вважаємо, мали б долучитись і інші обласні та міські Ради, на територіях яких діяв король Данило Галицький.

Сподіваємось, що Львівська обласна державна телерадіокомпанія зробить свій внесок у відзначення цих пам'ятних для українців дат. Для українського телеглядача було б цікавим побачити, що залишилось українського від тієї епохи поза межами України, зокрема, у Дорогочині. Така робота справила б позитивний вплив на соборність мислення та патріотичні почуття українських громадян.

Вчора депутатська комісія облради підтримала ініціативу Львівської обласної організації Спілки офіцерів України. Що далі?

Так, є певне задоволення від такого рішення.

Але ми вважаємо, що це є тільки певним поштовхом для того, щоб наші прагнення відновити справедливе історичне державницьке місце однієї з чільних постатей минулого України, одного із найвидатніших українських полководців і політичних діячів почали втілюватися в реальні звершення.

Спасибі. Бажаємо вам успіхів.


Бесіду вів Петро ЛИСЕНКО,
портал українських офіцерів (Спілки офіцерів України).


_________________________________________________
ДО ТЕМИ

Громадськість Севастополя вшанувала пам'ять НОМАНА ЧЕЛЕБІДЖИХАНА. Фоторепортаж Севастопольської СОУ.
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
23 лютого у Севастополі в Ак-Ярі на площі Повсталих, на місці колишньої севастопольської міської в’язниці відбувся мітинг-реквієм до 95-х роковин трагічних подій, відомих серед істориків, як “Варфоломіївські ночі в Севастополі”.

Севастопольська організація “Спілки офіцерів України” підтримала проведення мітингу і взяла у ньому участь. Після відкриття мітингу було надано слово для виступу, заступнику голови Севастопольської організації Спілки офіцерів Ураїни, капітану 2 рангу запасу Тимуру БАРОТОВУ, який у своїй промові зазначив:

“Сьогодні нас всіх зібрала на цьому місці історія подій вікової давнини. Ці дні, за особливу жорстокість, історики назвали Варфоломіївськими ночами в Севастополі. 95 років тому, тут знаходилася севастопольська в’язниця, де в 2 годині ночі 23 лютого 1918 р., в неї увірвалася перша група матросів і зажадала видачі п’яти ув’язнених. У списку значилися: адмірал Львов, капітан 1 рангу Карказ, капітан 2 рангу Цвінгман, муфтій Челєбієв і колишній старший городовий севастопольської поліції Синиця. Їм зв’язали руки і повели. Ніхто з приречених пощади не просив. Дорогою до місця вбивства, в Карантинній балці, як переказував згодом робочий теслярських майстерень Севастопольського порту Рогулін, їх катували: хворого старого Карказа били прикладами і кулаками і в буквальному сенсі волокли, тому що він не міг йти, адмірала Львова тягли за бороду. Синицю кололи багнетами та глумилися над усіма. Перед розстрілом зняли з них верхній одяг і вже розстріляних, вже мертвих били по головах камінням і прикладами.

Напередодні ввечері на Кам’яній пристані зібралося близько 3000 озброєних матросів. Розбившись на загони, під гаслами “Смерть контрреволюції і буржуям!”, Вони рушили в місто перевіряти документи, обшукувати, грабувати, вбивати. Жертв забирали з будинків під приводом виклику в Севастопольську раду або під приводом, оголошеної мобілізації у зв’язку з німецьким наступом. Вбивали цілі сім’ї – так на власній дачі був убитий учасник російсько-японської війни, герой оборони Порт-Артуру, відставний контр-адмірал Микола Олександрович Сакс, його дружина Лідія, 21 річна дочка Ольга та 15 річний син Микола. Вбивства здійснювалися нетверезими матросами і супроводжувалися грабежами і мародерством – очевидець згадував: “напилися і стали різати жінок і дітей”. У полковника прикордонної варти Я.І. Бикадорова знайшли мініатюру Миколи Другого, виконану його дружиною – вбили на місці; командира кінного полку полковника В.А. Ергеля, який щойно повернувся додому в Севастополь з Кавказького фронту було закатовано, незважаючи на пояснення, що він не належав до Севастопольського гарнізону. Перед розстрілом він попросив зав’язати йому очі. “ – Ось ми тобі їх зав’яжемо! ...” – Сказав один з матросів і багнетом виколов нещасному очі. Його труп три дні валявся на вулиці і дружині забороняли його забрати. За деякими оцінками, в цю ніч було вбито до 250 севастопольців, в основному офіцерів. Вбивали всіх, навіть тих, проти кого не було висунуто ніяких звинувачень і тих, хто були обрані на посади командами своїх кораблів. Вранці вантажні автомобілі збирали трупи по вулицях, на бульварах, за містом і звозили на пристань. Доверху наповнені трупами баржі відводилися в море і там, з прив’язаним баластом, скидалися в море. Я зачитаю прізвища деяких встановлених жертв Варфоломіївських ночей в Севастополі в лютому 1918 року:

Номан Челебіджихан, кримськотатарський політик і громадський діяч, перший голова уряду Кримської Народної Республіки, організатор I Курултаю кримськотатарського народу, муфтій мусульман Криму, автор вірша “Ant etkenmen” (“Клянуся”), яке стало національним гімном кримських татар; священик Отець М. Шифранов (Чефранов), віце-адмірал Васильківський С.Ф., контр-адмірал Львов Н.Г., контр-адмірал Сакс Н.А., його дружина Лідія, дочка Ольга та син Микола, генерал-майори Ланге К.Х., Милашевич Н.І., Дефабр І.І., капітани I рангу Антонов А.А., Гестеско Е.Е, Попов К.М., Карказ Ф.Ф., фон Різенкампф А., полковники по адміралтейству Шперяінг Н.А., Яновський Ф.Г., полковники Траутман І., Ергель В., полковник прикордонної варти Бикадоров Я.І., підполковники Зінов’єв А., Жирар С.І., Савченко І.М., капітани 2 рангу Бахтін Б.В., Цвінгман І.Г., Яковлєв А.А., штабс-капітан Ілляшенко В., капітани Плотніков Н.І., Шапкін І.А., поручик, морський льотчик Іванович Н.А., підпоручик по адміралтейству Доценко І.Н., лейтенанти Богданов С.Н., Прокоф’єв Г.К., Литвинов Д.Ф., Тіхов І.П., мічмани Баль Є.Л., Целіцо Л., Цинін, Шепелєв, Юдковський, Юрійович І.І., Марков Г.Є., прапорщики Казас М.М., Кальбус, фон Різенкампф А.А., офіцери Насакін, Міщенко, Вишемирськиій, Габовський, Гаврилов, Орлов П.С., князь Маврокордато – офіцер; Новицький Л.Ф., колезький реєстратор, лікарський помічник офіцер, інженер-технолог Васильєв П. член торгово-промислового комітету Севастополя, купець I гільдії, відомий у місті благодійник Гідалєвич А.Я., міський архітектор. Долін Г.П., домовласник Юр’єв, цивільні Квятковський А.Ф. Фастівський, Кітросер М’ясников, булочник Мохонько, купці брати Неофіт А.Х., Неофіт І.Х., Рибаков, Островерхов М.Є., Пожаров П.С., Прік І.Є., Казас А.С., Побережський Д.О., Харченко Ф.І., Шварцман І.А., Кессельман А.І., Кефелі, колишній городовий Синиця Л., колишній помічник поліцмейстера Сухорєпов А.М.

Народ, який не знає своєї історії, приречений на її повторення. Сьогодні ми зібралися тут, щоб віддати данину пам’яті жертвам червоного терору. Ми пам’ятаємо і недопустимо її повторення!”


Заступник голови Севастопольської організації СОУ, капітан 2 рангу запасу Тимур БАРОТОВ

У мітингу взяло участь близько 800 чоловік – представників громадських організацій з Севастополя і всього Криму. Ініціаторами проведення мітингу вже вкотре виступають представники кримськотатарського народу, які вшановують пам’ять громадського і політичного діяча, муфтія мусульман Криму, України, Білорусі, Польщі та Литви Номана Челебіджихана. Серед них: перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, муфтій мусульман Криму Хаджі Еміарлі Аблаєв, члени Севастопольського і Бахчисарайського регіональних меджлісів, ветерани національного руху, а також представники громадських організацій та ЗМІ. Захід розпочався з виконання державного гімну України та національного Гімну кримських татар “Ант еткенмен” автором слів якого є Номан Челебіджихан. Учні шкіл Севастополя прочитали вірші, присвячені національному герою.
Слово для виступу було надано і заступнику голови товариства “Просвіта”, члену СОУ, капітану 1 рангу запасу Мирославу Мамчаку. Як, журналіст, що досліджує історію, він навів уривки тогочасних документів, що свідчать про жорстокість учасників тих подій.


Військовий історик, член СОУ, капітан 1 ранг запасу Мирослав МАМЧАК


За національним звичаєм, траурний мітинг продовжився з читання молитви в пам’ять про видатного сина кримськотатарського народу і жертв тих жахливих подій.

Молебень провели також і в пам’ять жертв операції “Чечевиця” - депортації чеченського та інгушського народів 23 лютого 1944 року. По завершенні мітингу учасники заходу поклали квіти до пам’ятної дошки Номана Челебіджихана.



Народний депутат України ІІІ-V скликань Рефат ЧУБАРОВ.


Учасники мітингу 23 лютого 2013 р.

24 лютого 2013 року

Прес-служба Севастопольської організації
Спілки офіцерів України
http://sevsou.io.ua/

Антивишиванковий бліцкриг або Хто у Раді перший клоун?
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
Є таке прислів’я, дурень – то погано, а дурень з ініціативою – вдвічі небезпечно. Вчора від нардепа Гриценка Анатолія ініціатива перла через край.

Ця політична «баба-Яга» з конаючим рейтингом відзначилася на полі битви з українськими сорочками. Двічі він ходив в атаку на вишиванки на полях УП-блогосфери, дублюючи ту атаку на цьому блозі.

Про Гриценка А.С. колись написали, що маючи комплекс Наполеона, йому не судилося виграти жодну з битв. Щойно Ющенко призначив його Міністром Оборони, як почалося виведення українського контингенту з Іраку. А повоювати кортіло, тож неголений полковник на посаді міністра заходився ламати, скорочувати і просто знищувати все що потрапить під руку. А під сверблячу руку «паркетного стратега», як його між собою називали офіцери, потрапила тоді купа корисного, як от:

- менеджмент будівництва житла для родин українських військовиків;
- військові медіа, які, до речі, першими ще за часів Кучми почали системно інформувати українців про інтеграцію в НАТО;
- 1 500 новеньких переносних-зенітно ракетних комплексів;
- орган громадського контролю над Збройними силами – Офіцерські збори;
- навіть цілий армійський корпус на Бесарабському напрямку, який було знищено за керування Гриценка;
- і так, «по мєлочьовкє»: будинки офіцерів у Рівному та Луцьку, військові містечка, військомати.

У перервах між своїми переможними бліцкригами (йдеться про перемоги над українськими офіцерами) Гриценко як заправський царьок карав і милував, хоча повноважень у нього, як цивільного міністра, на це, відповідно до законодавства, не було. Карав переважно тих, хто значно нижче за нього «посадовим зростом». Помилувати міг якогось наближеного до нього вельможу-бюрократа. Він їх тоді розплодив аж 1000 душ (це називалося цивільним Міністерством оборони), хоча, достатньо було і 200-300.

Час від часу офіцери натякали суспільству, що із себе являє цей підбріхуючий, самозакоханий діяч. Що для такої великої посади - Міністр оборони, зауважу, нереформованого відомства, у Г.А.С. банально бракувало освіти, досвіду і, часом, здорового глузду.

Але суспільство віри не йняло, а дозволяло годувати себе заготівками на кшталт: офіцери ображені, факти замовлені, Гриценко – великий профі.

Та вчора стався момент Істини. У «паркетного» стратега трапився звичайнісінький словесний пронос.

Я не буду цитувати маразматичні «перли» випускника американського військового коледжу. Скажу лише, що для людини, яка 2 роки навчалася у США, припускатися таких кричущих помилок, пов’язаних з північно-американською тематикою, – щонайменше дивно. Виникає підозра, чи не є американська освіта Гриценка черговою бульбашкою, як це було у випадку з його українською військово-академічною освітою.

Після того, як група активістів Спілки офіцерів України провела нещодавно прес-конференцію по витівках вічно «нєпроходімого» у 2005-2007 роках, сам Г.А.С. обізвав офіцерів клоунами.

Після такої високоінтелектуальної відповіді «двічі академіка» блогер Влада Разгонова зауважила: «Называть полковников и журналистов клоунами,... Анатолию Степановичу невдомёк, что мы всегда выражаем своими словами и действиями то, чем наполнены сами».

Отже, вчора «наповненість» Анатолія Степановича вийшла з нього у всій його повноті.

Ігор Рудич, журналіст-гриценкознавець,
член СОУ.


http://blogs.korrespondent.net/

"Я дивлюся в його очі, і все розумію: війна за життя і за мир ніколи не закінчується"
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
DSC0326015 лютого 2013 року минуло 24 літа з дня остаточного виведення з Афганістану ОКРВ – обмеженого контингенту радянський військ, і - 33 роки 52 дні з дня їх введення на терени ДРА. Сьогодні, коли зазирнути в Інтернет, по-різному називають цей дев`ятирічний період в історії – ні, не тільки СРСР, але всього людства. «Виконання інтернаціонального обов’язку перед братнім афганським народом», «радянська агресія», «інтервенція країни Рад» – такі різні формулювання щодо однієї і тієї самої події. Сьогодні роковини Афганської війни – звичайна дата, яка стоїть в календарі поруч зі святом зовсім іншого забарвлення – Днем Святого Валентина. І, оскільки минув відтоді, від війни, не день і не два, а цілі десятиліття, які розділили суспільства, розділили покоління, ой як мало кому спаде на думку, що, можливо, якби не Афганська війна, то хтозна, чи був би Чорнобиль, чи була б перебудова, чи були б незалежності, і чи взагалі, існував на сьогодні цей світ. Справа в тому що на кінець 1979 року повоєнне протистояння в «холодній війні» між США (НАТО) та СРСР (Варшавським договором) сягало меж, за якими, після невдалої спроби, так і не ратифікованого договору ОСВ-2, між двома всесвітніми ідеологіями могла виникнути ядерна війна. І лише кривавий Афган (майже п'ятнадцять тисяч загиблих і 60 тисяч поранених тільки з нашого – так-так, тому що тоді це були ми - боку), змістив акценти з відкритого протистояння систем двох надімперій до локальної війни між ними в певному регіоні. І якщо правда в тому, що радянські солдати, яких афганці називали шураві, виконували наказ головнокомандування, яким би він не був, то правда і в тому, що сьогодні, через десятиріччя після Афганської війни ми з вами, шановні, можемо і маємо право ставитися до них так само,як і до воїнів Вітчизняної (Другої світової) війни – як до тих, кому ми справді можемо завдячувати сьогоднішнім миром. Так-так, отим самим мирним небом, що над нашою головою.

Насправді, доля кожного воїна-афганця – кожного з 620 тисяч за дев`ять років війни – унікальна. Не багато і не мало їх пішло з олександрійського військкомату – сім з гаком сотень пройшли суворий вишкіл суворої війни. 26 воїнів так і не повернулися з пагорбів Афганістану, схожих на поверхню Місяця, точніше, повернулися, але… не своїм ходом. Чимало з тих, хто вернувся, поранені, прийшли додому ненадовго – як, приміром, дядя депутата ВРУ Сергія Анатолійовича Кузьменка. Багато-хто, повернувшись, так і не зміг забути війни, і війна невдовзі, наздоганяючи, забрала їх із особою. І нема жодного з тих, хто 14 лютого 2013 прийшов до приміщення «Еталу», жодного, хто б зумів викреслити цю війну з власної голови. Тому що війна – для тих, хто на ній перебуває – хоч-не-хоч стає частиною людини і, мовби напоумлення нащадкам, живе з нею до самої смерті. Бо, добре це чи погано, але війна – не тільки частина людського життя, однак вона є тим із життєвих університетів, який учить добре і не забувається ніколи. Можна взяти будь-кого з залу «Еталу», сказати, що він – герой нашого часу, і при цьому ти жодного разу не помилишся. Тому що всі вони – шураві - по-праву герої.

Ось, наприклад, не дуже великого зросту, підтягнута людина з зосередженим поглядом у небесній формі льотчика. Це – Валерій Труфанов. Підполковник. Вертолітник. 530 бойових вильотів в ДРА. Орденоносець (йому і 14 лютого вручали медаль). Чийсь батько. Чийсь син, чоловік. Запитую: як потрапив в Афган (тому що кожен із них йшов туди своєю дорогою).

94754071Родом Валерій Ілліч, виявляється, з Орловщини (тепер - Росія), з багатодітної родини, і він з дитинства мріяв про небо. Юнаком стрибав з парашутом, налітав 90 годин на планері, першорозрядник. В армії ж потрапив в учебку повітряно-десантних військ у Каунасі. Там одразу збагнув: десантників готують серйозно (не згірше теперішніх командос, які майорять в численних голлівудських стрічках). Це, без натяків, було ясно з перших слів командира: «Ви потрапили сюди для того, аби навчитися убивати». Кого? Того, хто стане на шляху у військовика під час виконання ним його воєнного обов’язку, його присяги. Така суть армії: в усі часи військо створюється з однією метою: вбивати супротивника, інакше він убиває тебе. В елітному підрозділі у Пскові сержант В.Труфанов вперше зіштовхнувся з тим, що у військової підготовки є, крім нарощування сили, навичок і м`язів, і зворотній бік – на його очах загинула молода і ні в чому не винна людина, чийсь син, онук, наречений, брат. І відтоді сержант вирішив вступити в Саратовське військово-авіаційне училище. Ставши професійним льотчиком (налітав 350 годин, але в порівнянні з теперішнім вишколом літунів – яких!), за розподілом він потрапив спочатку в Росію, а потім, в 1979 році, в Олександрію, де, пройшовши вишкіл вертолітника, 1982 року, через Бердичів, попрямував в Афганістан. «Важка, виснажлива, жорстока, багато смертей», - так згадує Афганську війну нинішній підполковник.

Свої 530 бойових вильотів (1500 годин у повітрі) Валерій Труфанов здійснив у західній частині Афганістану. Надивився усякого. Не раз був на волосині від смерті. Підполковник пригадує, як одного разу зенітний снаряд влучив у гелікоптер: на сантиметр нижче від хвостової тяги двигуна і на сантиметр вище від трубопроводів з пальним. Іншого разу, приземлившись й очікуючи доки осяде пил, крізь прошарок цієї гірської пилюги побачив з десяти метрів спрямоване у власну голову дуло душманського автомата – чудо, льотчик-радист вистрілив одночасно з «духом», лише луснула як кавун голова в чалмі, та броньовані брили вертольота врятували. Був випадок, коли в умовах розрідженого через високогір’я повітря бойовий гелікоптер, до якого вже прямували моджахеди, попри закони аеродинаміки, натужно, та все-таки піднявся в повітря.

Валерій Труфанов, повернувшись з Афгану в 1983 році, продовжив службу в армії. У 1990-х роках Валерій Ілліч прийняв українську присягу (його серце полонила чарівна олександрійка на ймення Наталя), а потім став особистим пілотом першого Президента України Леоніда Кравчука. Настав день, коли Труфанову запропонували дуже серйозне підвищення по службі. Однак В.І. Труфанов вибрав інший шлях: він вирішив примиритися – з тим, хто дає не тільки мир, а саме життя – з Господом Богом, завдяки волі Якого він, Валерій, так часто був оберігаємий в Афганістані, тоді як дуже багатьом і кращим від нього хлопцям свого часу судилося звідтам не повернутися.

- Але що ви робите тепер тут, серед афганців, повних спогадів, розпачу, болю? – запитую.
- Їхній біль – і мій біль. Спогади, війна – наше спільне. І нам спільно крокувати по життю з ними, доки ми на цій війні, - відповіда Ілліч.

Я дивлюся в його суворі, але добрі очі, згадую, чим він займається – Валерій Труфанов не перший рік ініціює створення організації українських капеланів, тобто тих, хто допоможе нести військовим і не тільки важкий тягар війни і миру. Я дивлюся в його очі, і все розумію: війна за життя і за мир ніколи не закінчується. Ми маємо не просто віддати шану тим, хто нас оточує, ми маємо стати їхніми побратимами, братами, як зрештою не раз 14 лютого у вітаннях звучало між «афганцями». Годі, вбивати ми вже вчилися: отепер настав час навчитися оживляти один одного. Тому що час війни, куль і нічних трасерів, залишився позаду. Він не викреслений з пам`яті. Однак нам треба і пам'ять миру. А мир між нами – тут, саме тут - і означає початок миру у світі, за який три десятиріччя тому воїни-афганці, наші незабутні шураві, мали йти з багнетами наперевіс.

DSC03260
Разом з побратимами.

DSC03261

DSC03262

Віталій Квітка,
підхорунжий українського козацтва,
прес-секретар Олександрійського відділку СОУ.

НЕ ДАТИ СИЛЬНИМ ПОГУБИТИ ЛЮДИНУ.
ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ
sou1991
Не дати сильним погубити людину
Друга Світова : Україна під окупацією. Oпіка УГКЦ над військовополоненими.

У листопаді 2012 року у Львові, у музеї історії релігії, можна було оглянути виставку «Жива історія» , присвячену 120-річчю Патріарха Йосипа Сліпого ,глави УГКЦ з 1946 до 1984 року, з яких 18 років провів на засланні, у тюрмах, у таборах. Це була розповідь у світлинах і документах, спогадах…
Документи представляли фондову збірку Львівського музею історії релігії та архів особистого листування Патріарха із сестрами згромадження св.Вінкентія, з Інституту історії церкви УКУ.
Чимало матеріалів були представлені вперше. Особливу увагу журналістів та дослідників привернув лист, датовний серпнем 1942 року німецькою мовою.


docum
Це копія розпорядження,надісланого Державним міністром для окупованих східних територій до відділу у справах військовополонених Генерального штабу Вермахту, до Рівного та Львова. В ньому аналізується конфесійна приналежність українців. Роз'яснюється, що слід розділити полонених на тих, хто зі Сходу України, тобто православних, і греко-католиків графа Шептицького ( так названо у згаданому документі священиків УГКЦ), тому що священики Шептицького є носіями української національної ідеї і можуть її поширювати серед українців-східняків. В інструкції наголошується щодо недопущення цих душпастирів до спілкування з українцями -військовополоненими зі Сходу України. Поява такого циркуляру наприкінці літа 1942 року була зумовлена активною позицією церкви щодо опіки та захисту жертв нацизму, заявлена вже від початку Другої світової вiйни. 30 серпня 1941 року у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита Андрея Шептицького.
Німецька окупація змінила життя галичан, загостривши політичну ситуацію та соціальне і національне питання. Одним із завдань окупаційних властей було постачання робочої сили для економіки Райху. За цих обставин вирішувати проблеми місцевих українців намагалась Українська греко-католицька церква.
Першими примусовими робітниками з Галичини стали заробітчани, греко-католицькі священики та полонені українці, що служили в польській армії. У результаті подій 1939 р. вони опинилися на окупованій німцями території. Окупаційні власті дозволили повернутися до рідного краю лише тим, хто мав виклик із конкретних установ чи біржі праці. Решту галицьких заробітчан у примусовому порядку скерували на роботу в німецьку військову промисловість Більшість греко-католицьких священиків окупаційні власті працевлаштували перекладачами в таборах для галичан, які служили в польській армії, військовополонених.Завдяки зусиллям ієрархії, і в першу чергу митрополита Шептицького, у квітні 1941 р. було звільнено понад 30000 галичан. З них 15000 направили на роботу в Шлезьк. Усі вони працювали як цивільні на рівних із німецькими робітниками правах.1

З самого початку німецько-радянської війни німецька політика в Україні мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Райхскомісаріат Україна (Рівне), території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття - в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».
. На території України нацисти створили 180 великих концентраційних таборів та 50 гетто. За твердженням американського історика Тімоті Снайдера, на кінець 1941 року найбільшу кількість смертей на рахунку нацистів становили саме радянські полонені.
Серед них були і ті, хто опинився в полоні через оточення цілих армій, і ті, хто добровільно здавався в полон, тікаючи від сталінської тиранії. Та нацизм виявився не кращим. Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених.. З перших днів перебування в полоні їх били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50- 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8-10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. . У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки «руського хліба», який на 50% складався з житнього борошна, на 20% - з буряків, на 20% - з паперу, на 10% - з соломи. Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5%. В аналогічних таборах на західному фронті - менше 5% (похибка в обрахунку загиблих складає 600 тисяч людей).
Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме в результаті рішень та дій сталінського керівництва більшість з них і потрапила в полон. У разі, якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з полону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.
Ті, хто не бажав гинути "за Родіну" і Сталіна, для радянського керівництва були не просто злочинцями - для них взагалі не було місця в історії.Мова йде зокрема і про наших земляків, які пережили жахи голоду і репресій, які не могли вважати Радянський Союз своєю батьківщиною, вартою того, щоб проливати кров на її захист.Як звично для цієї жахливої війни, чисельність полонених досі є предметом суперечки істориків. Цифри коливаються від 4,5 мільйонів до 5 мільйонів 750 тисяч. З них найбільше - близько 3,5 мільйони потрапили в полон протягом перших місяців війни у 1941 році. Як наслідок, з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. українців.
У Львові на Цитаделі2 у 1941 році німецьким військовим командуванням був створений концтабір "Шталаг 328" для радянських військовополонених,. Пізніше він поповнювався військовополоненними і в'язнями із інших країн(серед них французи,бельгійці, італійці).Він існував в1941—1944 роках. Там загинуло майже 140 тысяч війсковополоненних.
Восени 1941 р., за клопотаннями А.Шептицького й УЦК ( Українського Центрального Комітету ) , почали відпускати додому полонених українців і з "Шталагу" - всього 1561 військовополоненних. В листопаді 1941 році власті припинили ці звільнення. На той час в концтаборі вже бушували інфекційні хвороби. Німецька охорона дозволяла священикам відвідувати полонених, але охочих було мало, в цей час у таборі почалась епедемія тифу.Тоді митрополит Андрей Шептицький звернувся до ігуменів монастирів зі словами: "Я не можу просити парафіяльних священиків, бо вони мають сім’ї. Звертаюсь до вас”.3
Протоігумен оо.Редемптористів о.Де Вохт розповів співбратам про ситуацію в таборах і попросив: ”Я нікого не примушую, тому що певною є смертельна небезпека, але хто хоче - може зголоситися" 4. Зголосились о. Іван Нагірний, о. Богдан Репетило, о. Юрій Поторейко з монастиря в с.Голоско біля Львова. Отримавши перепустки, вони ходили в табір на Цитаделі. Були там люди різних віросповідань і національностей. Всі ці нещасні потребували допомоги. Отці підтримували їх дух, уділяли їм духовну поміч, служили їм чим і як могли. В концтаборі на Цитаделі було багато росіян, і з ініціативи митрополита Андрея було видруковано молитовники російською мовою. Вони їх передавали полоненим. Також під загрозою життя передавали вістки від рідних.

У грудні 1941–го, в розпал епідемії, отець Іван Нагірний під виглядом монахів вивів із Цитаделі п’ятьох єврейських лікарів. Отець випадково дізнався, що їх за наказом коменданта мали перевести до Янівського табору смерті, отож і організував утечу. Лікарі нелегально допомагали хворим полоненим, яких у час епідемії, відпускали «на поруки» місцевих мешканців. Двоє монахів все ж заразились тифом: о. Іван Нагірний і о.Богдан Репетило. Отець Богдан вижив, а о. Іван, який на той час мав 27 років, після смертельної гарячки 19 грудня 1941 року помер. Похований на Личаківському кладовищі біля могили блаженного владики Миколая Чарнецького.
У цей період 1941-42 рр. Митрополит Андрей намагається зробити на той час майже неможливе – зупинити своїми зверненнями німецьку владу. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень1941; лютий 1942). Відповідь була різкою і брутальною, а у митрополчих палатах, де безпосередньо перебували втікачі з гето, було проведено кілька обшуків. Про це пізніше згадував особистий секретар митрополита о.Володимир Грицай. Як відомо, серед німецького командування у цей час дискутується питання про арешт Митрополита. Уникнути цього розвитку подій вдалося лише через побоювання нацистами реакції з боку населення Галичини.У серпні 1942 року, коли нацисти готували знищення львівського гетто, Митрополит у відповідь на звернння львівських рабинів організував акцію порятунку євреїв у греко-католицьких монастирях..
29-31 серпня 1942 митрополит Андрей написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі він так охарактеризував нацизм:
"Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії." 5
В цьому ж році з'являються і два знакових душпастирських послання. У Львівських Архієпархіальних Відомостях за липень-серпень1942 року було видруковано послання "Про милосердя". Митрополит звертається до свого народу і до своїх вірних із проханням, щоб були готові пожертвувати своє життя, щоб спасти ближніх. Одночасно засуджує різні форми вбивства, бо кожний ближній є нашим братом і членом людського роду. У той час таке звернення звучало дуже відважно і драматично Це був період активного заступництва за жертв терору перед нацистським режимом та інтенсивного проповідування, покликаного мінімалізувати негативний вплив воєнних лихоліть на суспільну мораль і на саме життя народу. Тут можна навести одну цитату з його відомого послання «Не убий!» від 21 листопада 1942 року: «Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара — найбільше зло і нещастя для людства»6.
"У цій глобальній турбулентності зла Митрополит Шептицький прагнув передусім «не дати сильним погубити людину» (Володимир Мономах) та спрямувати вірних до виконання Божих законів7" Наріжним каменем у його позиції були не політичні чи ідеологічні мотиви, а добро людини.
Слід зауважити, що в цей час відновила свою діяльність і УАПЦ. Кількість її парафій швидко зростала, особливо на Київщині, Полтавщині й Харківщині. Діяли Церковні комітети допомоги полоненим, які займалися збором продовольства. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 тонн хліба, 69 тонн муки, 22 тонни крупи, 37 тонн овочів, 1130кг м'яса та інших продуктів.8
Для Радянського Союзу полонені завжди вважалися зрадниками. Ті, хто залишився живий, не мали права на повагу. А ті, хто помер у таборах, - на пам'ять. В радянській пропаганді головними сюжетами початку німецько-радянської війни були випадки героїчних оборонних боів Червоної армії. А поза ними ніби нічого і не було.
Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника,або поплічника окупантів. Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами("Смерш"). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945року, у розташуванні1,2,3,4-го Українських і 1, 2-го Білоруських фронтів було створено 100 фільтраційно-перевірочних таборів. Перебування в такому таборі було для людей великим випробуванням.
Перше питання було: "Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?". Цілодобові допити і провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів і складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених. Серед них не менш як третина — українці. Їх "фільтрували", неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь-яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни З 1946 року (саме тоді в СРСР заборонили УГКЦ, а єпископів та священиків повисилали та увязнили) в ГУЛАЗі були зустрічі греко-католицьких священиків ( уже як в'язнів) і колишніх полонених.І в цих умовах душпастирська опіка продовжувалася.

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на роботу, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?(а вся Україна була окупована?!?); чи є родичі за кордоном? Позитивна відповідь - це клеймо про неблагонадійність. Війна тривала і надалі, несправедливість множилась…
Сучасні політики, які повертають до життя сталінські міфи про "Велику вітчизняну війну" також не згадують про полонених, неначе їх не існувало. Тим самим, вони демонструють вибіркову справедливість та продовжують несправедливість, яка демонструвалась в цьому питанні за радянських часів.
У роки Другої світової війни та й в період радянської дійсності УГКЦ свідомо протиставила себе тоталітаризму, розділивши врешті-решт долю з тими, ким намагалася водночас опікуватися. Цей вибір не був простим, часто рішення, які приймалися ієрархією для сучасника виглядають неоднозначними. Однак ніхто, за умови об'єктивного погляду на весь драматизм тих подій, не зможе заперечити, що в нашій історії це був вияв великого християнського гуманізму.

Петро Костюк - голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України, полковник


Наталя Матлашенко завідувач відділом Історії
греко-католицької церкви Львівського музею історії
релігії

Хрест загиблим у Шталаг-328

ХРЕСТ У ПАМЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ У КОНЦТАБОРІ ШТАЛАГ 328.



Джерела і література:

1www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vpnu/Ist/2008_14/150-156.pdf Андріїв Е. П. Протидія Української греко-католицької церкви трудовим депортаціям ізГаличини в роки Другої Світової війни.
2 Львівська Цитадель — фортифікаційна споруда у Галицькому районі Львова. Єдиний в Україні комплекс фортифікаційних укріплень середини XIX ст., який дійшов до нашого часу майже без змін.
3http://www.cssr.lviv.ua Річниця смерті о. Івана Нагірного.
4Там само.
5http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/andrey_sheptitskiy_i_dilema_gumanistichnogo_viboru.html
Мирослав Маринович. Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору.
6Там само.
7 Там само.
8osvita.ua/vnz/reports/history/4732/. Фашистський окупаційний режим в Україні.

?

Log in

No account? Create an account